У селі всі знали, що Михайло та Іванка – пара. Ще зі школи вони трималися разом: і на танцях, і на толоках, і просто вечорами на лавці під старою липою. Люди жартували:

– Та ви вже, діти, не зволікайте, робіть весілля!

Михайло усміхався:

– Ще трохи зароблю, щоб було куди дружину привести – і тоді весілля відгуляємо.

Бо він був хлопець із бідної сім’ї: батька не стало рано, мати хворіла, тож на ньому вся господарка. Але руки мав золоті – і тесляр, і хлібороб.

Перед весною він вирішив поїхати на заробітки в Польщу. Хотів заробити грошей, аби вистачило і на весілля, і на ремонт старої хати.

– Почекай мене, Іванко, – сказав він, прощаючись. – Літом повернуся, будемо рушники вишивати.

Вона пригорнулася:

– Я завжди твоя.

І поїхав Михайло з легким серцем.

Та в селі в той час з’явився інший жених – Степан, син місцевого підприємця. Не красень, але з грошима й машиною. Його мати частенько навідувалася до хати Іванки.

– Дивися, доню, – умовляла її мама, – Михайло то бідняк, нічого не має. А Степан – господар, житиме з тобою, як у Бога за пазухою.

– Але я ж люблю Михайла, мамо… – тихо опиралася Іванка.

– Любов любов’ю, а жити треба. Не будь дурною, долю не профукай.

Іванка плакала ночами, але тиск матері був сильніший. Коли Степан прислав старостів, вона, мов у тумані, погодилася.

Коли повернувся Михайло, село вже гуло: «Іванка заміж пішла!»

Він стояв біля брами, стискав кулаки й не міг повірити. Здавалося, що то жарт. Але з двору Іванки долинав сміх, гомін гостей, а на воротах висів рушник.

– Боже, – прошепотів він, – невже?

Того вечора він довго сидів біля річки. Друзі підходили, втішали, але що могли їхні слова? Серце його розривалося.

Минали роки. Михайло так і не одружився. Жив сам у своїй хаті, працював, допомагав односельцям, та серце його залишалося зраненим. Щоранку він бачив через паркан, як Іванка порається на подвір’ї.

– Доброго ранку, Михайле, – кидала вона, уникаючи його погляду.

– Доброго, Іванко, – відповідав, і біль стискав груди.

В селі люди дивувалися: «Може, він дивак, що не бере собі жінку?» Але Михайло не міг. Бо вся його любов залишалася за тим парканом.

Але щастя у Іванки не склалося. Степан виявився грубим, любив чарку, часто приходив додому сердитий. Спершу вона терпіла, бо були маленькі діти. Хлопчик і дівчинка були її розрадою.

Михайло бачив усе. Бачив синці під очима, бачив, як вона мовчки носить воду з криниці, як ночами плаче на лавці. Та він ніколи не втручався. Лише тихо допомагав: міг підкласти дрова під браму, полагодити паркан, коли той ламався.

Діти підростали, розліталися у світ. У хаті Іванки ставало все тихіше. Степан за роки не став кращим – навпаки. Іванка відчувала, що життя її пройшло повз.

Одного вечора, коли вона вже залишилася сама, переступила поріг хати Михайла.

– Михайле… – її голос тремтів. – Я знаю, що не маю права, але прошу тебе. Прийми мене. Я більше не можу жити сама в пустій хаті.

Він дивився довго. Сиве волосся, зморшки, але в очах була та сама дівчина, яку він кохав усе життя.

– Іванко, – тихо сказав він, – я чекав тебе всі ці роки.

Вона заплакала, впала йому на груди.

Село довго говорило: «Ото дивина, стільки років чекати! І навіщо вона йому тепер?» Але Михайлу було байдуже. Він нарешті мав те, що давно втрачав.

Вони жили разом тихо, без пишності. Садили квіти, виходили вечорами під липу, де колись мріяли про майбутнє.

– Пробач, що стільки років у тебе забрала, – казала Іванка.

– Не треба, – відповідав він. – Головне, що тепер ми разом.

Іванка принесла з собою біль і втому, але Михайло оточив її теплом. І хоча вік їхній був уже немолодий, вони відчували себе так, ніби нарешті знайшли справжнє щастя.

Бо справжнє кохання – воно чекає. Навіть крізь роки, крізь чужі стіни й високі паркани.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.