Олена стояла біля великого панорамного вікна своєї вітальні, спостерігаючи, як вечірній Київ запалює вогні. 34 роки, власне архітектурне бюро, затишний будинок у передмісті, який вона спроєктувала сама. Кожна лінія, кожен вимикач тут були результатом її праці та бачення. Світлі стіни, натуральне дерево, багато простору — цей дім був її фортецею і відображенням її внутрішнього світу: спокійного, впорядкованого та чесного.
Андрій мав повернутися з роботи близько восьмої. Вісім років шлюбу привчили Олену до стабільності. Чоловік працював головним інженером у великій будівельній компанії. Він був надійною людиною — принаймні так їй здавалося всі ці роки.
Почувши звук ключів у замку, Олена відклала планшет із кресленнями. Андрій зайшов у дім, але не звичним впевненим кроком, а якось метушливо. Його обличчя було занепокоєним, краватка ослаблена.
— Олено, нам треба поговорити, — сказав він, навіть не знявши куртку.
— Що трапилося, Андрію? Ти наче сам не свій.
Він пройшов до вітальні й важко сів у крісло, закривши обличчя руками. Олена сіла навпроти. Її інтуїція, загартована складними переговорами з підрядниками, підказала: зараз щось зміниться.
— Пам’ятаєш, я казав, що мама останнім часом почувається не дуже добре? — почав він, уникаючи погляду дружини.
— Марія Степанівна часто скаржиться на здоров’я, — м’яко відповіла Олена. — Минулого місяця ми возили її на обстеження, лікарі сказали, що це просто вікове виснаження.
— Ні, тепер усе серйозніше, — перебив її Андрій. — Я розмовляв з лікарем. Їй потрібен постійний догляд. Сама вона в квартирі не впорається.
Олена відчула легкий тривожний дзвіночок. Марія Степанівна була жінкою доброю, але дуже прив’язаною до сина, і завжди шукала привід бути ближче до нього.
— І що ти пропонуєш? Найняти помічницю? — запитала Олена.
Андрій підвівся і почав ходити кімнатою.
— Олено, мамі потрібен довічний догляд. Я вже все вирішив. Я перевіз її до нас. Вона вже тут, у машині з речами.
Ці слова прозвучали як грім серед ясного неба. Олена повільно підвелася, намагаючись опанувати себе.
— Перевіз? — її голос був тихим, але в ньому з’явився металевий відтінок. — Без обговорення? Без моєї згоди? У мій дім?
— Це наш дім, Олено! — вигукнув він, хоча в очах промайнула невпевненість. — Я не міг залишити її саму. Я облаштував їй твій кабінет. Там світло і близько до ванної.
— Мій кабінет? — Олена відчула, як земля йде з-під ніг. Це було її єдине місце для приватності, де вона творила свої проєкти. — Ти віддав його, навіть не запитавши?
— Це тимчасово, — бурмотів Андрій. — Поки вона не зміцніє. Ти можеш попрацювати на кухні або у вітальні. Не будь егоїсткою, це ж моя мама.
Олена, не сказавши більше ні слова, піднялася на другий поверх. У дверях свого кабінету вона завмерла. Її робочий стіл, завалений важливими паперами, був відсунутий у кут. Посеред кімнати стояло нове ліжко, застелене квітчастою ковдрою. На поличках, де раніше стояли професійні видання з архітектури, тепер красувалися баночки з ліками, в’язані серветки та ікони.
Марія Степанівна сиділа в кріслі й гортала журнал. Побачивши невістку, вона променисто посміхнулася.
— Оленко, люба! Не сердься на Андрійка, він так про мене піклується. Він сказав, ти будеш тільки рада допомогти хворій старій жінці. Ти ж у нас така розумниця.
Олена дивилася на свої дипломи, які тепер лежали стопкою на підлозі.
— Де мій комп’ютер, Маріє Степанівно?
— Ой, Андрійко його в коробку склав і в гараж виніс, щоб він не гудів і не заважав мені відпочивати, — лагідно відповіла свекруха.
Олена розвернулася і вийшла. У вітальні вона знайшла чоловіка.
— Андрію, ти розумієш, що ти зробив? Ти зруйнував мій робочий простір. У мене дедлайн по торговому центру через тиждень. Як я маю працювати?
— Зніми офіс на місяць, — легко кинув він. — Гроші в нас є.
— А чому б не зняти квартиру для твоєї мами поруч із нами? — парирувала Олена. — Гроші ж є.
— Це інше! — спалахнув він. — Вона — родина. А ти ставишся до неї як до чужої.
Наступні кілька днів стали для Олени випробуванням. Марія Степанівна, попри свої “хвороби”, виявилася надзвичайно енергійною. Вона вставала о шостій ранку і починала смажити деруни на салі, запах яких просочував увесь будинок. Олена, яка звикла до легкої вівсянки та йогуртів, почувалася чужою у власному домі.
— Оленко, ти така худенька, — причитала свекруха. — Хіба ж можна так чоловіка годувати? Андрійку треба ситна їжа, він же працює.
Андрій, здавалося, повернувся в дитинство. Він із задоволенням їв материнську страву і не помічав, як Олена з кожним днем стає все мовчазнішою.
На третій день Олена випадково знайшла в папці чоловіка медичні документи Марії Степанівни. Вона уважно їх вивчила. Жодного критичного діагнозу. Усі показники в межах вікової норми. “Рекомендовано відпочинок та вітаміни”. Олена зателефонувала знайомому лікарю в ту клініку.
— Так, я пам’ятаю пані Марію, — відповів лікар. — Вона цілком здорова жінка. Вона дуже просила написати, що їй потрібен догляд, але ми не маємо права фальсифікувати документи. Вона просто хоче бути з сином.
Олена зрозуміла: її обдурили. І Андрій знав про це. Коли він прийшов увечері, вона виклала довідки на стіл.
— Поясни мені це, Андрію. Твоя мати здорова. Навіщо весь цей спектакль із “довічним доглядом”?
Андрій зблід, але швидко оговтався.
— Вона боїться самотності, Олено. Їй важко в квартирі. Хіба ми не можемо зробити її щасливою? Будинок великий.
— Великий, але він мій, — спокійно сказала Олена. — Я купувала його до шлюбу. Я створювала тут затишок для нас двох. Ти привів її сюди обманом.
— Ой, почалося… Твій, мій… Ми ж сім’я! — він роздратовано махнув рукою. — Мама вже виставила свою квартиру на продаж. Вона хоче вкласти гроші в наш побут, може, добудуємо ще поверх.
Олена відчула холод. Це був не просто візит. Це була окупація.
Наступного ранку Олена зателефонувала своїй мамі, Ганні Петрівні.
— Мамо, мені потрібна твоя допомога. Приїжджай сьогодні. З речами. Надовго.
Ганна Петрівна, жінка з характером сталевого магістрату і дипломатичністю вищого рівня, приїхала через три години. Вона була в елегантному костюмі, з бездоганною зачіскою і невеликою валізою.
Коли Андрій повернувся з роботи, він застав картину: за столом сиділи дві жінки. Його мама в старому халаті і теща в діловому вбранні.
— Ганно Петрівно? — здивувався він. — Ви в гості?
— Ні, Андрійку, — лагідно посміхнулася Олена. — Мамі теж потрібен догляд. У неї… знаєш, серце крається, коли вона не бачить доньку. Я вирішила, що вона житиме в гостьовій кімнаті. Від сьогодні.
Андрій отетерів.
— Але… дві мами в одному домі? Це ж…
— Це родина, любий, — перебила його Олена. — Ти ж сам казав: будинок великий, місця вистачить усім.
Почався тиждень, який Андрій не забуде ніколи. Ганна Петрівна була майстром “лагідної дисципліни”. Коли Марія Степанівна намагалася смажити деруни, Ганна Петрівна заходила на кухню з книгою про здорове харчування.
— Пані Маріє, ви ж знаєте, що в Андрія була печія минулого року? — солодким голосом питала вона. — Хіба ви хочете йому зашкодити цим жиром? Оленко, давай приготуємо смузі та запечемо лосось.
Марія Степанівна червоніла і відступала. Коли вона вмикала телевізор на повну гучність, Ганна Петрівна починала грати на фортепіано у вітальні (вона закінчила консерваторію 40 років тому).
— Ой, вибачте, я думала, ми насолоджуємося класикою, — казала вона, коли свекруха виходила скаржитися.
Найцікавіше почалося, коли Андрій дізнався від сусідки, що його дружина вже давно знає про продаж квартири його матері.
— Олено, це було негарно — вплутувати маму, — сказав він увечері в спальні.
— А було гарно виносити моє робоче місце в гараж? — запитала вона, дивлячись йому прямо в очі. — Знаєш, Андрію, я дізналася, що твоя мама вже отримала завдаток за квартиру. Це великі гроші.
— Вона хоче віддати їх нам! — вигукнув він.
— Ні, Андрію. Вона хоче купити собі право розпоряджатися в моєму домі. Але я маю іншу пропозицію. На ці гроші можна купити чудову двокімнатну квартиру в новобудові зовсім поруч. І ми будемо ходити в гості по суботах.
— Вона не хоче квартиру! Вона хоче жити з сином! — закричав Андрій. — А якщо тобі не подобається, то можеш сама шукати собі інше місце. Це і мій дім теж, я тут прописаний!
У кімнаті запала тиша. Олена зрозуміла, що маска дбайливого чоловіка остаточно спала. Перед нею була людина, яка вважала, що може претендувати на її майно за допомогою маніпуляцій.
Наступного ранку ситуація досягла апогею. Марія Степанівна, натхненна вчорашньою розмовою з сином, почала переставляти меблі вже у вітальні.
— Негайно вижени свою маму! — раптом закричав Андрій на Олену, коли Ганна Петрівна вкотре зробила зауваження щодо чистоти на кухні. — Вона нам заважає! Вона руйнує нашу сім’ю! Мама має бути тут, а твоя — ні!
Марія Степанівна стояла поруч і підтакувала: — Так, Оленко, твоя мама дуже важка людина. Нам тут утриоїх було б так добре…
Олена подивилася на чоловіка, потім на свекруху. Вона відчула дивну легкість. Більше не було потреби грати в “хорошу дружину”.
— Вижени її зараз же! — продовжував Андрій. — Бо я…
Олена спокійно підійшла до нього. Вона виглядала дуже впевненою.
— Я скажу всього три слова, — тихо промовила вона.
Андрій і Марія Степанівна замовкли, чекаючи на виправдання або благання.
— Подаю на розлучення, — чітко сказала Олена.
Андрій розсміявся, але якось нервово. — І що? Ти втратиш половину будинку. Ми поділимо все навпіл!
Олена дістала з папки документ, який підготувала ще вчора разом із юристом.
— Ні, Андрію. Ти забув про наш шлюбний контракт. Той самий, який ти підписав сім років тому, не читаючи, бо “довіряв мені безмежно”. Там чітко вказано: майно, придбане до шлюбу або за кошти від продажу дошлюбного майна, залишається власністю того, хто його придбав. Цей будинок — мій на сто відсотків. А оскільки ти зараз поводишся не як партнер, а як загарбник…
Вона зробила паузу.
— У вас є дві години, щоб зібрати речі Марії Степанівни. І твої теж. Гроші від квартири у вас є — от і купуйте собі спільне щастя деінде.
Андрій намагався сперечатися, потім просити вибачення, потім знову кричав, але Олена була непохитною. Ганна Петрівна мовчки стояла поруч, тримаючи доньку за руку. Це була та підтримка, якої Олені так не вистачало.
Коли машина Андрія виїхала за ворота, у будинку нарешті запала тиша. Зник запах пересмаженої цибулі, зник галас телевізора.
Олена піднялася у свій кабінет. Вона почала знімати в’язані серветки та розставляти свої книги на полиці.
— Мамо, — покликала вона. — Допоможеш мені занести комп’ютер із гаража? Мені треба доробити проєкт.
Ганна Петрівна зайшла в кімнату, обійняла доньку.
— Ти все зробила правильно, Оленко. Дім — це не просто стіни. Це повага. Якщо її немає, то й дому немає.
Олена підійшла до вікна. Місто знову світилося вогнями. Вона знала, що попереду складний процес розлучення, судові тяганини та багато роботи. Але вперше за довгий час вона відчула, що в її домі знову панує мир. І що тепер у цьому домі завжди буде місце для тих, хто її справді любить і поважає її кордони.
Через місяць вона отримала повідомлення від Андрія. Він купив квартиру матері, але вони постійно сварилися, бо Марія Степанівна почала керувати його життям ще завзятіше, ніж раніше. Олена не відповіла. Вона малювала новий проєкт — будинок для жінки, яка точно знає, чого хоче від життя.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
