Подвір’я сім’ї Климчуків у великому та гарному селі знає мало не кожен. Старші люди пригадують, як колись у напіврозваленій ліпленій глиняній хатинці поселилося подружжя переселенців — Євка з Йосипом. Минали рік за роком і народилось у них четверо гарненьких та добрих діточок. І хоча бідося, як кажуть, визирала з кожного куточка їхнього обійстя, колись старенької маленької хатини вже було не впізнати. Йосип — добрий господар, гарний майстер на все село. Не було такої роботи, яку б не вмів чоловік зробити. А Євця, хоча й молода, але господиня хороша: і зготувати, і спекти вміла, і зварити… Прекрасний садочок виростила біля хати, яскравий квітник!
Полюбили селяни нових мешканців та сусідів. Йосипа за те, що ніколи й ні для кого не шкодував ані рук, ані доброї, путньої поради, кожному міг стати в нагоді, а Євку — за розважливу, терпеливу вдачу і добре та щире серце. Тому й у дворі їхньому було завжди людно, весело та гамірно. За матеріалами
Час минув швидко. Виросли їхні дітки, поодружувались, у кожного були свої сім’ї і розлетілися з батьківського гнізда… Та Євка з Йосипом не нарікали ні на що: жили собі вкупочці, залишались оптимістами та працьовитими людьми. Ніхто й ніколи не чув від них скарг на життя чи погане здоров’я. Ближні й далекі сусіди чи не щовечора навідувалися на посиденьки, на смачні пиріжечка та чашечку чаю, а малечу манили солодкі плоди з Євчиного саду, адже дерева вже повиростали і радували всіх своїм врожаєм. Не шкодувала господиня їх нікому, щедро роздавала всім охочим.
А одного року в хаті Климчуків поселилась іще одна дивна та незвична сім’я — пташина. Коли над обійстям почала кружляти лелеча пара з галуззям у дзьобах, сусіди радили прогнати геть від подвір’я пернатих, мовляв, засидять хату, протече послід аж на горище. «Нічого, нехай будуються, всім місця вистачить», — виніс розумний вердикт Йосип — і того ж дня прилаштував на даху колесо зі старого воза, для гостей…
Відтоді лелечий клекіт було чути чи не на весь куток, навіть сусідам інколи спати не давали, а дідусь із бабусею годинами спостерігали за клопітливим бузьковим сімейством. А коли восени птахи покидали своє гніздечко, вели старенькі зворотний відлік часу до їхнього повернення, сумували за ними, виглядали наче рідних. І так тривало життя роками…
Мабуть, зв’язок пташиної та людської сімей був дуже міцний, бо після того, як не стало господарів (Євка з Йосипом відійшли у засвіти одного року із різницею в кілька місяців) лелеки лише раз повернулися на обійстя. Пара довго кружляла над невеличкою хатиною, потім сіла неподалік старого гнізда, заклекотіла у два дзьоби, ніби прощаючись, злетіла високо в небо, зробила лише одне коло над подвір’ям, садом, хатою, та й полетіла ген за село… Сумно було споглядати за цим дійством.
Після того, як не стало батьків діти вирішили залишити їхній дім наймолодшій — Надії. І жила вона найближче, і найскрутніше було серед усіх дітей саме їй, бо ж виховувала доньку одна без чоловіка.
Надя, як і покійна Євка, мала лагідну та добру жіночу вдачу. Спершу навідувалася до села тільки у вихідні, а коли донька стала студенткою, весь час проводила за навчанням, то назовсім перебралася жити в батьківську хату. Знову на подвір’ї Климчуків стало гамірно, а Надя усіх частувала яблуками, грушами, сливами, пирогами та варенням…
А вже незабаром мало не всім селом віддавали заміж Надіїну донечку, зіграми радісне весілля. Добро завжди добром повертається. Тішилась жінка, що діти її молоді житимуть у місті, а вона тут господарюватиме біля батьківської хати… Так і було деякий час. А згодом уже двоє онучат навідувалися до бабці Над. Ніби вчора перші кроки робили на бабусиному подвір’ї, а сьогодні вже, дивися, школярики справні… А там уже… Людоньки! Знову весілля! Старша Надіїна внучка заміж виходить, яка радісна новина для всіх знайомих та близьких.
Дуже не хотіла Надія продавати стареньку батьківську хату, стільки життя минуло у неї, але діти так уже просили… «Мамо, сім’я наша тепер вже дуже велика. Молодим би окремо жити. Свати обіцяють, що частину грошей на квартиру дітям дадуть. А ще трохи… Мамо, може, продасте бабусину та дідусеву хату, а жити переберетеся до нас, вам там буде добре на старості», — невпевнено почала розмову донька. Душа від почутого в Наді аж затремтіла, але жінка вмить опанувала себе: хіба ж вона сама не хоче добра своїм рідним діточкам та внучатам?
А незабаром вже знайшлися покупці на батьківське обійстя. Ще б пак: хатина добре доглянута, а садок який, справжнє багатство! А Надія ти часом перебралася жити до рідних дітей у місто… Ніби й непогано їй там, все є. І діти, й онуки поважають та цінують. Але так тягне у село, до рідної хатини! Словами не передати, як сумує за рідним кутком. Тому й приїздить частенько: іноді сама, а іноді з молодшою внучкою. Піде до батьків на їхні горбики, навідає сусідів, друзів дитинства… А до хати, що була такою рідною стільки літ, вже нема їй ходу: чужі люди там вже вправно господарюють. Щоразу, коли проходить поруч, ніби обіймає поглядом кожну гілочку старезної груші, вкотре помилується парканом, витесаним іще батьковими руками…
Ту нечутну, німу розмову з рідною хатиною бачить не один, проте ніхто й словом осуду не обмовиться, адже знають долю Надії. У селі поважали й зараз поважають Надію, і рішення продати хатину вона ухвалила сама, бо так, вважала, буде краще дітям. А що болить… Так воно вже є…
А це днями навідалася Надя знову в село. Спершу пішла навідатися до батьків. Цього дня покійній матері було б дев’яносто. Помолилася, посиділа біля неї. А потім пішла до сусідів. Почастувала їх цукерками, апельсинами, бананами, всім, що привезла з міста… І знову повільно пройшлася вулицею, що вела до рідної хатини. Чи не вперше надовго зупинилася біля воріт батьківської хати. Пильно вдивлялася в очі-вікна старенької красуні. Ніби просила прощення у рідного двору та саду…
Неподалік на подвір’ї лущила квасолю колишня подруга покійної Євки, тітка Ганна. «Надійцю, — гукнула через паркан лагідно жінку, — то ти? Кружляєш, дитинко, як та пташка над покинутим гніздом…» — зітхнула сумно і пустила скупу сльозу…
«Цьоцю!..» — притулилася в обійми тітки Надія. Сльози текли по щоках. А вона не ховалась і не соромилася. Сумувала, як дитя. Бо справді почувалася тією пташкою. Пташкою над покинутим гніздом… Час минає, а душа так і летить до батьківської хати.
Руслана ЦИЦЮРА
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – lifeinua.
