Зимове сонце в Салерно було яскравим, але зовсім не гріло. Ірина стояла на пероні, притискаючи до себе важку сумку, набиту італійською кавою, панетоне та парфумами. Двадцять років. Двадцять років вона приїжджала в Україну лише на тиждень-два, наче гість у власному житті. Цього разу щось було інакше. Можливо, це втома, що накопичилася в суглобах від нескінченного догляду за чужими синьйорами, а можливо — те дивне передчуття, яке буває лише перед Різдвом.

— Арівідерчі, Ірина! — гукнула їй знайома українка з сусіднього вагона.

Ірина лише кивнула. В її голові крутилася розмова з сином, яка відбулася всього кілька днів тому.

— Мамо, — сказав Любомир по телефону, і його голос здався їй занадто діловим, — ти приїжджай, звісно, але ми з Оксаною на Святвечір поїдемо до її батьків у гори. Там уся родина збирається, куми, друзі… Ти ж не образишся? Відпочинеш з дороги, у хаті тепло, я дрова заготовив.

«Не образишся», — прошепотіла Ірина, дивлячись у вікно потяга. Образитися? Ні, вона вже давно розучилася ображатися на сина. Вона звикла, що її роль у його житті — це вчасний переказ на картку та дорогі подарунки на дні народження онуків.

Село зустріло Ірину синіми сутінками та густим запахом диму з димарів. Вона йшла знайомою вулицею, і кожен крок відгукувався в серці тупим болем. Ось хата Світлани. Вікна світяться теплим, жовтим світлом. На подвір’ї стоїть велика машина — мабуть, діти приїхали. Ірина пришвидшила ходу, наче боячись, що сестра вийде і побачить її самотність.

Власна батьківська хата зустріла її холодом. Хоча Любомир і справді натопив, стіни все одно пахли пусткою. Ірина розклала речі, витягла з сумки пачку італійської кави, але заварювати не стала. Сіла на табуретку посеред кухні й просто дивилася в одну точку.

Колись тут було інакше. Тут мама розтирала мак у макітрі, а вони з Світланою змагалися, хто краще зліпить вареника. Світлана завжди була кращою — її вареники були рівненькі, з тонким краєм. А Ірина завжди поспішала. Їй хотілося швидше доїсти, швидше вирости, швидше поїхати звідси.

— Ти все за обрій дивишся, Іро, — згадала вона слова сестри. — А під ногами квіти не помічаєш.

Ірина тоді лише фиркала. Їй здавалося, що Світлана — це втілення обмеженості. Город, піч, корова, нескінченні пелюшки. Хіба це життя?

А тепер, сидячи в порожній хаті ввечері перед Святвечором, Ірина зрозуміла: Світлана не була обмеженою. Вона була вкоріненою. У неї було щось, чого не можна було купити за жодні євро — відчуття «свого» місця.

Наступного ранку Ірина пішла на цвинтар. Сніг хрустів під чоботами, повітря було таким чистим, що аж легені боліли. Вона знайшла могилу мами. Постояла довго, витираючи іній з мармуру.

— Прости мене, мамо, — тихо сказала вона. — Прости, що боялася повернутися. Що думала лише про гроші й спадок. Що з сестрою так…

Вона згадала, як після смерті матері вони майже не розмовляли. Ірині здавалося, що Світлана претендує на батьківську хату, хоча сестра ніколи про це не заїкалася. Образа сиділа в серці темним каменем: «Я працюю, я висилаю, а вона тут, біля мами була, вона улюблена».

Повертаючись назад через село, Ірина бачила, як люди готуються до свята. Ось сусід виносить дідуха, ось господиня витрушує на порозі скатертину. Життя вирувало, і вона відчувала себе зайвим елементом у цьому злагодженому механізмі.

Прийшовши додому, вона почала механічно розбирати продукти. Купила в магазині готових вареників, оселедця, консерви. Склала на стіл.

«І це мій Святвечір? — подумала вона. — Один вареник — за Любомира, другий — за здоров’я. А третій — за те, що я сама себе в цю клітку загнала».

Вона взяла телефон. Гортала контакти. Любомир виставив фото у соцмережі: великий стіл, сміх, діти у вишиванках. «Ми щасливі!» — свідчив підпис.

Ірина зітхнула і знайшла номер Світлани. Пальці тремтіли. Вона не дзвонила їй понад два роки.

— Світлано… — голос Ірини зірвався. — Це я.

На іншому кінці запала тиша. Серце Ірини пропустило удар. «Зараз кине трубку, — подумала вона. — Має повне право».

— Іро? — голос сестри був тихим, здивованим. — Ти що, приїхала? Любомир казав, що ти будеш пізніше…

— Я… я вже тут. Сама в хаті.

— О господи! — сплеснула в долоні Світлана через телефон. — То що ти там робиш? Ану збирайся! Швидко! Андрій зараз під’їде машиною, забере тебе. У нас уже кутя на столі, діти приїхали, онуки бігають — хату розносять. Чекаємо!

Ірина не встигла нічого заперечити. Світлана поклала трубку з такою рішучістю, наче й не було тих двадцяти років холоду.

Коли Ірина переступила поріг хати Світлани, її накрило хвилею тепла. Це був не просто жар від печі — це був запах дитинства. Пахло сушеними грибами, медом, свіжою випічкою і чимось таким невловимим, що змусило її очі миттєво наповнитися сльозами.

— Проходь, проходь, дорога госте! — Світлана вибігла в коридор, витираючи руки об фартух. Вона постаріла, навколо очей зібралися дрібні зморшки, але посмішка була тією ж — світлою, як у дитинстві.

Вони обійнялися. Міцно, до хрусту в кістках.

— Прости мене, Світланко, — прошепотіла Ірина їй у плече.

— Та що ти, дурна… — відмахнулася сестра. — Сьогодні Різдво. Всі образи в сніг зариваємо. Ходімо до столу!

У вітальні було гамірно. Чоловік Світлани, Андрій, підвівся назустріч, привітався міцним потиском руки. Діти Світлани — вже дорослі чоловіки з дружинами — підходили, віталися, знайомили зі своїми малюками.

— Це бабця Іра, вона з Італії приїхала! — оголосила Світлана онукам.

Маленька дівчинка з білими бантами підійшла до Ірини й уважно на неї подивилася.

— А в Італії теж є Різдво? — запитала вона.

— Є, серденько, — посміхнулася Ірина, витираючи сльози. — Але там немає такої куті, як у вас.

Вечеря була чарівною. Кожна страва здавалася Ірині шедевром. Вона їла вареники з капустою і не могла повірити, що вони такі смачні.

— Світланко, як ти робиш таке тісто? — запитала вона. — У мене ніколи таке не виходить.

— А я тобі розкажу секрет, — засміялася сестра, підливаючи їй узвару. — Треба просто не поспішати. І додавати дрібку любові, а не лише борошно.

Вони говорили про все на світі. Про маму, про старі часи, про те, як колись ховалися на горищі від грози. Не було ні слова про гроші, про спадок чи про те, хто більше винен у їхній сварці. Було лише «тут і зараз».

Раптом під вікнами почувся гучний сміх і дзвін дзвіночків.

— Колядники! — крикнув найменший онук і кинувся до дверей.

У хату ввалився цілий «вертеп». Коза мекала, чорт крутив хвостом, ангели співали так, що аж шибки дрижали. Ірина слухала «Нову радість стала» і відчувала, як крижаний панцир навколо її серця остаточно тане. Вона бачила обличчя молодих хлопців та дівчат, їхній запал, їхню щирість.

Коли колядники закінчили, Ірина витягла гаманець. Вона роздавала цукерки, які привезла з Італії, а кожному коляднику непомітно сунула по двадцять євро.

— Ого, бабцю, ви щедра! — вигукнув «чорт», за що отримав легкого підзатильника від «ангела».

Коли гості розійшлися і діти почали вкладати малюків спати, сестри залишилися на кухні вдвох. Світлана заварювала чай з трав.

— Знаєш, Світлано… — почала Ірина, дивлячись на вогник свічки. — Я всі ці роки думала, що я там, в Італії, щось будую. Будую майбутнє для сина, будую свій статус. А виявилося, що я просто тікала від порожнечі. Я приїхала сьогодні — і в мене нікого немає, крім тебе.

— Ти помиляєшся, Іро, — Світлана сіла поруч і взяла її за руку. — Ти маєш нас. Просто ти сама зачинила двері. Але ключ завжди був у тебе в кишені.

Ірина повільно витягла з кишені конверт і поклала на стіл.

— Це що? — Світлана насупилася.

— Це не за вечерю і не за гостинність, — тихо сказала Ірина. — Це просто… допомога. Внукам, чи може щось до хати треба. Прийми це як мій внесок у нашу родину. Я хочу, щоб ти знала: я тепер не за обрій дивлюся. Я дивлюся на тебе.

Світлана хотіла заперечити, але побачила очі сестри — в них було стільки благання і щирості, що вона просто кивнула.

— Добре, сестро. Дякую. Але завтра ми йдемо до церкви разом. І ніяких «я втомлена з дороги». Зрозуміла?

— Зрозуміла, — посміхнулася Ірина.

Наступного ранку Ірина прокинулася від того, що в хаті було тихо, але ця тиша була іншою — спокійною. Вона вдягла свою найкращу хустку, яку купила в Римі, і вийшла на подвір’я.

Світлана вже чекала її біля воріт. Весь світ навколо був сліпучо-білим від свіжого снігу.

Дорогою до церкви люди віталися з ними. — Христос народився! — Славімо Його! — відповідала Ірина, і ці слова вперше за багато років мали для неї справжній зміст.

Вона стояла в церкві поруч із сестрою, слухала літургію і відчувала дивну легкість. Їй більше не треба було нікому нічого доводити. Їй не треба було бути «успішною італійкою». Вона була просто Іриною, сестрою Світлани, донькою своєї матері, частиною великого і теплого роду.

Увечері, коли вона повернулася до своєї хати, вона не відчула холоду. Вона знала, що завтра знову піде до Світлани. Що Любомир подзвонить, і вона не буде його дорікати, а просто розкаже, як вони святкували.

Вона зрозуміла головну істину цього Різдва: гроші — це лише папір, а євро — лише цифри на екрані. Справжнє багатство пахне кутею, воно сміється голосами онуків і тримає тебе за руку, коли тобі страшно.

Ірина заварила собі італійську каву, сіла біля вікна і дивилася, як над селом сходить велика різдвяна зоря. Вона нарешті була вдома. Не в будинку, а в родині. І це було найкращим подарунком, який вона коли-небудь отримувала в житті.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.