Нещодавно не стало моєї близької подруги, і я себе картаю, що можливо в цій історії я теж щось зробила не так.
Ми з Мирославою виросли в одному селі, були найкращими подругами в дитинстві. Потім наші дороги трохи розійшлися, бо я поїхала в місто вчитися, а Мирослава вийшла заміж за місцевого хлопця.
З чоловіком їй дуже пощастило, він у неї господар на все село. Відразу після весілля Мирослава з Павлом задумали будувати будинок, бо хотіли жити окремо.
Я в село рідко приїжджала, бо теж вийшла заміж, і ми з чоловіком жили в місті. А коли була в рідних краях, обов’язково зустрічалася з подругою, раділа, що у Мирослави все добре.
У них з чоловіком народилося троє синочків, і вони для Мирослави стали сенсом її життя.
Потім Павлу випала нагода виїхати до своїх родичів в Канаду. Мирослава відпустила чоловіка, бо дуже хотіла добудувати хату.
Через кілька років на подвір’ї у Мирослави вже був палац, і це дуже тішило Мирославу, що нарешті її мрія збулася. Але вона не поспішала кликати чоловіка додому, бо вже сини стали підростати, і треба було вже про них думати.
Коли одружився старший син Мирослави, вони з чоловіком збудували йому будинок на сусідній вулиці. Так само зробили і коли одружувався середній син. Молодшого з невісткою Мирослава прийняла у себе, бо будинок був занадто великий для неї одної.
Повернувся Павло додому через 30 років, коли Мирослава зрозуміла, що вже досить тих заробітків, треба і для себе пожити.
Чоловік привіз з собою кругленьку суму, більше 100 тисяч доларів, і я була впевнена, що Мирослава мудро ними розпорядиться, і відкладе собі щось на старість про всяк випадок. Я навіть її переконала поставити в банк 50 тисяч і не чіпати їх.
Діти крутилися біля мами з татом поки всі гроші у них не випросили – то їм нову огорожу треба, то нову машину. Мирослава своїм синам відмовити не вміла, вона ними дуже пишалася, що такими господарями, як її чоловік, виросли.
А потім раптово Мирослава захворіла, потрібні були дуже великі гроші на її лікування. Я згадала, що в неї є гроші в банку, але виявилося, що на прохання синів Мирослава давно ці кошти зняла з рахунку і тепер у неї не було абсолютно нічого. Всі гроші, які заробляв чоловік стільки років, були вкладені в будинки, машини, огорожі, меблі.
Сини лише розводили руками, мовляв, грошей нема, а Мирослава тим часом гасла на очах. Через два місяці її не стало.
Я часто себе питаю, чи варто так важко працювати і вкладати все в матеріальне? Коли ж ми нарешті навчимося думати і про себе?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.