Ліда, жінка з очима кольору осіннього неба і руками, що звикли до важкої праці, переклала останню стопку випраної білизни. У хаті було тихо, чути лише цокання старого настінного годинника. Її єдиний син, Павло, сидів за столом, обкладений книжками, які, здавалося, були більшими за нього самого.
— Мамо, — промовив він, піднявши голову, — я все вирішив. Хочу вступати до політехнічного.
Ліда зупинилася. Політехнічний. Місто. Контракт. Цифри, які важким тягарем лягли їй на плечі. Вона стиснула губи, згадуючи, як сама мріяла про науку, але мусила відмовитися від своєї мрії, щоб доглядати хвору матір.
— Добре, синку, — твердо сказала вона. — Я тебе підтримаю.
Тієї ж ночі, сидячи на ґанку під зоряним небом, Ліда прийняла своє рішення. Вона розуміла, що може допомогти сину, і не хотіла втрачати нагоди.
Наступного тижня вона стояла перед сусідкою, тіткою Галею, яка щойно повернулася з чергових заробітків.
— Поїду в Італію, Галю, — заявила Ліда, складаючи в кулак невидиму волю. — Хай мій син вивчиться, хай має те, чого я не мала. Не хочу, щоб він гнув спину на полі.
Тітка Галя зітхнула: — Лідо, а ти ж тут як? Сама? І хата? — А що хата? — усміхнулася Ліда. — Залишу ключі Галі. На рік-два поїду, швидко на ноги стану.
Але це «на рік-два» розтягнулося на довгі десять років. Італія прийняла її, мов мати-мачуха: дала важку роботу, але й гідну платню. Спочатку вона збирала гроші на Павла, на його книжки, гуртожиток, оплату. Потім син закінчив університет, але ж не може молодий фахівець жити в гуртожитку! Отже, з’явилася нова мета: квартира в місті.
«І ще, — думала Ліда, перебираючи італійську білизну, — мамину хату приведу до ладу, щоб на старість мати куди вернутися. Якщо я вже тут, то треба і про себе подумати…»
І так, її життя перетворилося на суцільний марафон.
Одного сірого, дощового вівторка, коли Ліда прибирала мармурову підлогу в віллі синьйори Анни, задзвонив телефон. Це був Павло.
— Мамо, я женюся!
Ліда новині неабияк зраділа, хоча і була вельми здивована. Вона присіла на найближчий стілець, прикривши рота рукою. — Господи, синку! Яка радість! Яка ж вона? — Її звати Іванка. Вона… вона дуже добра, мамо. І тобі точно сподобається.
Наступні два тижні Ліда жила в лихоманці. Синьйора Анна, побачивши сльози на її очах, дала їй п’ять днів відпустки і трохи грошей на дорогу.
Ліда прилетіла, як вихор. У рідному селі її зустріли пишною зеленню, запахом полину та сином, який став поважним, гарним чоловіком.
Знайомство з Іванкою відбулося швидко. Дівчина справді була, як описав Павло: тиха, скромна, з великими, трохи зляканими очима. Вона поцілувала Ліду в щоку, і її дотик був такий легкий і щирий, що Ліда в душі перехрестилася: «Добре знайшов собі дитя. Буде мені в хаті тепло».
Весілля відгуляли гучне, з піснями, танцями та запахом польових квітів. Ліда кружляла в танці, забувши про втому.
Саме в розпал свята, коли оркестр грав гучну мелодію, Павло підвів до неї невисокого, трохи зніяковілого чоловіка. — Мамо, це тато Іванки, Михайло. Наш сват.
Михайло був простим, мовчазним. Його очі дивилися на світ трохи сумно. Він був одягнений у кращий костюм, але тримався так, ніби він йому заважав.
— Радий знайомству, Лідо, — тихо промовив він.
— І я, Михайле, — відповіла вона. — А чого ж ви сидите? Ходімо, потанцюємо!
Вона простягнула йому руку, і Михайло, сам того не очікуючи, встав. У танці вони були незграбні, але Ліда була така жива, така смішлива, що щось у Михайлові перевернулося. Він відчув запах її парфумів, тепло її руки, і вперше за довгі роки відчув себе… поміченим.
На третій день Ліда мусила повертатися назад. Біля автобуса вона обійняла молодих.
— Живіть поки що в моїй хаті, діти, — сказала вона. — Я ще декілька років попрацюю — і буде вам квартира в місті.
Вона поїхала, залишивши Іванку і Павла в старій, але чистій сільській хаті.
Для Михайла, весілля закінчилося, але спогад про танець із Лідою залишився. Самотній, вдівець, він жив тихим, розміреним життям. Тепер він був сватом.
«Сваха ж вона тепер, — думав він, майструючи щось у себе в сараї. — То ж зовсім інша роль. Який там танець? Просто весільна забава». Але щоразу, коли він згадував її дзвінкий сміх, його серце стискалося.
Минув рік.
Наближалося Різдво. В Італії Ліда, відпрацювавши важкий день, дивилася на сніг за вікном і відчувала гостру тугу. Гроші на квартиру вже були майже зібрані, але повертатися до порожньої хати не хотілося.
Вона купила квиток. «Хоч на тиждень, — вирішила вона. — Провідати дітей, побути вдома».
Іванка зустріла її радісно. Вона стала дорослішою, ще більш домовитою. — Мамо, — промовила невістка, — я тата запросила. На Різдво ж треба бути всією сім’єю.
Ліда відчула, як її серце пропустило удар. «Михайло…»
Коли він прийшов, Ліда відразу помітила, як він постарів, але став ще більш охайним і… якимсь рідним.
Вони сіли за святковий стіл. Пахло кутею, медом і щойно розтопленою піччю. Ліда, проходячи повз Михайла з тацею пирогів, знову відчула ту саму теплоту. Від його присутності хата наповнювалася затишком.
Вона ловила себе на думці: «Гарний чоловік, добрий, тихий… І чомусь так спокійно поруч із ним».
Після вечері, коли Павло заснув, виморений святом, а Ліда з Іванкою розбирали стіл, Іванка звернулася до батька.
— Тату, лишайся на ніч. Вже темно, куди ти поїдеш? Завтра Різдво, разом підемо до церкви.
Михайло вагався. Але погляд Ліди, тихий і запрошуючий, змусив його погодитися. — Добре, доню.
Наступного ранку село прокинулося під дзвін церковних дзвонів і тихий, колядковий сніг. Він падав великими, м’якими пластівцями, вкриваючи землю білим, чарівним килимом.
Павло з Іванкою, як молода пара, йшли попереду, тримаючись за руки.
А позаду, долаючи засніжену дорогу, йшли Ліда і Михайло.
Вони говорили мало. Про здоров’я, про погоду, про врожай. Але тиша між ними була не гнітюча, а наповнена чимось, чого вони не могли пояснити.
— Гарний сьогодні сніг, — промовив Михайло, дивлячись на засніжені гілки.
— Ага, — відповіла Ліда. — Справжнє Різдво. В Італії такого не буває.
І вперше це «поруч» відчулося по-справжньому. Їхні душі, дві самотні, втомлені від життя істоти, немов розкривалися, зігріваючи одна одну.
Біля церкви вони стояли поруч, слухаючи колядки. Ліда ловила себе на тому, що несвідомо шукає Михайла очима, коли він відходив поставити свічку.
Повернувшись додому, вони взялися до справи: Ліда з Іванкою накривали стіл, Михайло з Павлом розтоплювали піч і приносили дрова. У хаті пахло димом, теплою кутею і сіном, яке Іванка поклала під скатертину.
Михайло стояв біля печі, спостерігаючи за Лідою, яка сміялася, розмовляючи з невісткою. «Або зараз, або ніколи, — пронеслося в його голові. — Ще день, і вона поїде, і ми станемо просто сват і сваха. І кінець моїй випадковій надії».
Ліда зайшла на кухню, щоб зварити свіжої кави. Вона відчувала приплив енергії, хоча й недоспала.
Раптом двері відчинилися, і на порозі з’явився Михайло. Його обличчя було червоне, як після важкої фізичної праці. Він тримав у руках дрова, але не випускав їх.
— Лідо… — почав він, і його голос пролунав глухо. — Мені соромно таке казати… Але ви мені дуже подобаєтесь.
Він опустив очі. Чекав на сміх, на жарт, на будь-яку відмовку. Він пошкодував, що сказав це. Зробив себе посміховиськом.
Ліда повільно обернулася. Її очі зустрілися з його поглядом. Вона поставила турку на стіл.
— Михайле, — її голос був тихий, але на подив твердий. — Я теж через вас приїхала.
Він підняв голову, не розуміючи.
— Так, Михайле. На весіллі ви мені так припали до серця, що я весь рік про вас думала. Якби не ви, я б, може, і не приїхала. Просто не хотілося повертатися в порожню хату. А тепер…
Він остовпів. Його вуха палали, а серце стукало, як дзвін. А вона — усміхнулася, і ця усмішка була світлом, яке розігнало його самотність.
— Ну що ж ми стоїмо, як діти? — сказала вона, взявши його за руку. — Ходімо, кава вже майже готова.
І стало ясно: їх обох привела одна й та сама тиха, щира самотність, яку Бог вирішив зцілити. Вони обидва будували своє життя заради дітей, забувши про себе, але доля вирішила, що тепер час і їм подбати про власне щастя.
Після Різдва Ліда поїхала до Італії, але вже не з вагою на серці, а з надією. Вона довчила молодим на квартиру, працюючи швидко і наполегливо. Михайло тим часом не сидів без діла: він робив ремонти в старій Лідиній хаті, щоб усе було «як у людей», лагодив дах, білив стіни, ставив нові вікна.
Вони були на постійному зв’язку, говорячи щодня про дрібниці, про плани, про життя, яке тільки починалося.
Навесні Ліда повернулася назавжди. Вони зібрали молодим на житло, подарували ключі від невеликої квартири в місті.
— Живіть щасливо, діти, — сказала Ліда, обіймаючи сина і невістку.
Павло з Іванкою поїхали.
А Ліда з Михайлом тихенько оселилися в Лідиній хаті в селі. Вони не влаштовували гучних свят, не розповідали всім про свій роман.
Вони просто жили. Спокійно, мирно, як пара людей, які знайшли одне одного не в юності, а тоді, коли вже не чекали на диво, але були до нього готові.
Вранці Михайло варив каву, а Ліда садила квіти. Вони обговорювали плани на город, як справжні господарі.
Двоє сватів, які стали двома половинками однієї долі, доказуючи, що для справжнього, тихого щастя ніколи не пізно.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
