fbpx

Повернувшись додому, Оксана мовчки зібрала речі чоловіка і виставила за поріг. Уже через кілька днів Оксана стояла в РАЦСі з іншим – все заради своєї мрії про дитину

Оксана навіть і не думала, що чужа дитина, її прийомний син, зможе зробити її такою щасливою. Відколи хлопчик з’явився у її домі, оселя наповнилася турботою і теплом. Вона нарешті зрозуміла, як це – бути коханою. А ще зовсім недавно все було по-іншому.

У шлюбі з Павлом вони прожили більше п’яти років. І хоча чоловік постійно казав, що вони завжди будуть разом, про дітей і слухати нічого не хотів. Натомість Оксана марила синочком. Коли до дитячої лікарні, де працювала медсестрою, приводили маленьких пацієнтів, Оксана щоразу уявляла, як одного дня так само зайде до кабінету, тримаючи за руку бешкетника.  За матеріалами

Одного разу до лікарні привезли п’ятирічного вихованця інтернату Дениска. Хлопчик, мов дві краплі води, був схожим на Оксаниного чоловіка. Серце жінки стривожено тьохнуло: малий мав прізвище Павла, по батькові також співпадало…

На щастя, з малим усе було гаразд, тож уже наступного ранку його виписали з лікарні. Оксана ледве стримувала сльози. Їй так хотілося, аби ця дитина, позбавлена батьківської турботи, ще хоч трошки побула біля неї. Сама не розуміла, чому так швидко прив’язалася до Дениска. Як же їй хотілося, аби цей хлопчик наповнив сміхом їхній із Павлом дім.

У вихідні Оксана вирішила поїхати до дитячого будинку, щоб відвідати Дениса.

– Не розумію, нащо тобі їздити туди? – шипів Павло на прохання дружини поїхати з нею до сиротинця. Втім, після довгих сліз та вмовлянь все ж погодився. Оксана підскакувала від щастя. Сподівалася, зустріч з хлопчиком розтопить чоловікове серце. А раптом він впізнає в Денискові свого сина?

Щойно вгледівши малого, Павло скривився. Коли ж Оксана попросила вручити дитині подарунки, крізь зуби процідив, що не хоче цього робити.

– Та як ти можеш? Він же твій син! – випалила крізь сльози.

– Ти щось не те говориш, я не можу і не хочу мати дітей, – заявив чоловік.

Оксана оторопіла. Повернувшись додому, мовчки зібрала речі благовірного й виставила за поріг. Аби не залишилося сумнівів, вирішила зробити ДНК-експертизу. А за кілька днів прийшла до інтернату із заявою, що хоче всиновити Дениска. Однак одразу ж наштовхнулася на бюрократію: усиновити дитину може лише повна родина.

– Уявлення не маю, що робити далі. Де шукати чоловіка? Хоча б фіктивного, – плакалася колезі в ординаторській. – Едику, а давай ти зі мною одружишся? Обіцяю, нічого за те не вимагатиму. Зрозумій, штамп мені треба, як повітря.

Від такої пропозиції чоловік сполотнів. Довго вагався, однак таки погодився. В Оксани наче камінь з душі впав. Знайома у РАЦСі допомогла якомога швидше узаконити шлюб. Тож незабаром новоспечене подружжя забрало хлопчика. Відтоді Едуард став частим гостем в Оксаниному домі. Жінка потроху стала сумувати за Едиком, коли раптом він один день не заходив, Дениско називав його татом. Дивлячись, як вони бавляться у гостьовій біля телевізора, ніжно усміхалася. Нарешті і в її дім прийшла радість. Єдине, що псувало гармонію, очікування аналізу ДНК. Як же ж тепер не хотілося, щоб Денис був сином її колишнього!

Коли нарешті прийшли результати, Оксана відкривала конверт тремтячими руками. Танцювала, мов підліток на шкільній дискотеці – Павло не був біологічним батьком її хлопчика! Більшого щастя годі було й бажати.

– Оксано, давай спробуємо жити разом, одного дня запропонував Едик. – Я тебе давно кохаю. Ти не пошкодуєш, якщо погодишся, обіцяю. До того ж, у нас є спільна дитина. Ми повинні бути разом.

Зараз у Оксани є і чоловік, і дитина, і повний дім щастя. А чого ще може бажати жінка…

Марія МАРТИНЮК

Фото ілюстративне – book4girls.

You cannot copy content of this page