Повернутися в село Світлана таки мусила – родичі запросили її на весілля до доньки. Сталося те, чого вона найбільше боялася – на весіллі з боку родичів нареченого був Петро. Чоловік дуже змінився, сказав, що розлучився з дружиною, що всі ці роки кохав лише Світлану, що їм ще не пізно почати все спочатку. І Світлана погодилася, зробивши ту саму помилку вже вдруге у житті

Неймовірна краса Світлани привертала увагу не одного парубка, але, вибравши не того, жінка так і залишилася одна… Світлана була одиначкою у батьків. Гарна й розумна, вона хотіла будь-якою ціною вирватися з рідного села. Тому вчилася лише на “відмінно”, з хлопцями тримала дистанцію, та й з подругами час не марнувала. Але якось познайомилась із Петром – високим, розумним, честолюбним красенем. Був усього на два роки старшим за неї, але життя його, на відміну від Світланиних ровесників, здавалось розпланованим щонайменше на десять років уперед. Дівчина закохалась.

І коли Петро йшов до війська, знала – хто-хто, а вона його дочекається. Не одного “відшила” за тих два роки, нікому й краплинки надії ні на що не дала. Дочекалась. А Петро привіз з армії… дружину. До того ж, у них от-от мала народитися дитина. Світлана не могла повірити, що коханий так підло з нею поступив. Чому ж стільки часу мовчав? “Не міг тобі цього написати”, — ото й усе, що сказав, щоб виправдатись. За матеріалами.

Світ для неї розлетівся на друзки. Співчутливі погляди лише погіршували ситуацію. Гоноровій дівчині здавалося, що за спиною з неї насміхаються і вчорашні залицяльники, і подруги, які не шукали принців, а повискакували заміж одразу після випускного. Несподівано трохи полегшало, коли коротко підстриглася. Бо кожного разу, як розчісувалась, згадувала, як любив коханий розплітати її, перебирати густе пшеничне волосся або обгортати їх обох товстою косою… І опускалась рука з гребінцем, і сльози котилися по змарнілому обличчі. Тоді Світлану врятував диплом, який треба було “відпрацювати” в одній із союзних республік.

Молода спеціалістка приходила на роботу першою, а йшла найпізніше за всіх. Напевне, її вважали кар’єристкою. Насправді ж Світлана рятувалася від самотності, від тиші, з якої у її маленькій квартирці виринали спогади, які заважали жити далі. Вона не зненавиділа Петра. Хотіла навчитися не кохати його, забути, але це не дуже виходило.

Як тільки біль почав потроху вщухати, перетворюючись на оспівану поетами світлу печаль, з дому прийшла телеграма. Занедужав батько. То ж не роздумуючи, дівчина поїхала на батьківщину. Сподівалася, що ще повернеться у затишне місто, до якого звикла і навіть полюбила, але не судилося. Її кремезний тато перетворився на безпомічну дитину, яку вони по черзі з мамою годували, купали, голили і розраджували, як могли. На тендітні жіночі плечі лягла уся чоловіча робота.

Влаштувалася на півставки в райцентрі, бо в рідному селі у спеціалістах її профілю не було потреби, та вже було не до кар’єри. На щастя, Петро із сім’єю виїхав на батьківщину дружини, тож мала гарантію, що випадкові зустрічі не ятритимуть душу. Минали роки. У подруг підростали діти, а Світлана й не думала шукати свою долю. Не вірила чоловікам. Не знала, як будувати з ними стосунки, щоб знову не обпектися. Ховала свою вразливість за холодною маскою непідступності.

Не стало батька, а за місяць злягла і мама. Світлана залишилась одна і з купою боргів: щоб рятувати маму, потрібні були чималі суми. Тож коли її єдина інститутська подруга зателефонувала з Італії й запропонувала оплатити всі витрати та підшукати роботу, не роздумуючи, погодилась. В Україні годі було й сподіватись заробити гроші, що мала віддати.

В Італії подруга влаштувала її хатньою робітницею до вдівця, який нещодавно втратив дружину. Дорослі діти мешкали далеко й не прагнули забрати батька до себе. Світлана намагалася бути непомітною, але навіть якби ходила, голосно викрикуючи, синьйор Джованні навряд чи помітив би її. Кожного дня ходив провідувати дружину в місце її спочинку, довго гортав потім сторінки сімейних фотоальбомів і майже завжди мовчав.

Світлані не раз хотілося якось розрадити старого, але як підібрати потрібні слова мовою, яку ледь знаєш?.. Дякувала Богові, що потрапила до порядної людини, і молилася за нього. Минув майже рік, перш ніж синьйор по-справжньому заговорив з нею. За цей час Світлана вже віддала частину боргів, могла підтримувати розмову італійською і звикла до країни. В Україні ніхто її не чекав.

Про хист хазяїна до малювання, Світлана дізналася випадково. Якось, прибираючи, надибала в комірчині старий мольберт. Обтерла від пилу, розклала на терасі й покликала синьйора. Тоді він уперше поцілував їй руку. Малював багато, й потроху його згаслі очі оживали.

Якось на телефон Світлани пролунав дзвінок з України. Родичі запрошували її на весілля. Заміж виходила її похресниця, донька двоюрідного брата. Перед від’їздом синьйор Джованні здивував її, затинаючись, попросив подумати над тим, щоб стати його дружиною. А ще, простягнув їй невеликий плаский пакунок, який просив відкрити в Україні.

…З невеликого портрета на неї дивилася… вона сама. Намальована, це відразу впадало в очі, з любов’ю і приязню. Ніяк не могла втямити, коли синьйор зробив це. Завжди показував їй свої роботи і ніколи не просив позувати. А найбільше вразило Світлану те, що на портреті вона була з косою. Про те, що колись мала довге волосся, синьйор не міг знати…

Вийшло так, що сталося те, чого вона найбільше боялася – на весіллі з боку родичів нареченого був Петро. Чоловік дуже змінився: посивілі скроні, глибокі складки на обличчі. Сказав, що розлучився з дружиною, що всі ці роки кохав лише Світлану, що їм ще не пізно почати все спочатку.

Петро був таким рідним, вона таки досі кохала його. Тому наступного дня зателефонувала до старшого сина Джованні, аби попередити, що працюватиме лише до кінця місяця і їм треба шукати іншу робітницю. Відганяла думки про те, як скаже синьйору, що покидає його затишний дім. Але тепер мала до кого повертатися в Україну!  Це не тиха приязнь і безмірна повага, яку відчувала до синьйора Джованні.

Все вийшло не так, як думала собі Світлана. Сусідка розповіла, що до Джованні приїздив старший син Лоренцо. Про що вони говорили, невідомо, але синьйора вже немає… За останній місяць син вирішив їй не платити, мовляв, все це сталося через неї. Але Світлана не хотіла сумувати, її гріла думка, що невдовзі вони побачаться з Петром і вже ніколи не будуть розлучатися.

Вхопилася за телефон, щоб почути рідний голос, який мав підтримати її у важку хвилину, а натомість почула слова, яких воліла ніколи не чути:

— Вибач, я повертаюсь до сім’ї…

Отак живеш все життя і не знаєш, що краще – самій любити, чи щоб любили тебе…

Світлана ЛІЩУК.

Фото ілюстративне – belnovosti.

You cannot copy content of this page