Я довго думала, чи їхати мені цього року у відпустку додому, адже в Україні не зовсім спокійно. Працюю я зараз в Італії, вже 10 років на заробітках, і щороку влітку приїжджаю додому.
Родом я з Заходу, ми живемо в приміському селі. Мені 65 років, у мене є дочка 42 роки, і внучки – 16 років і 10. Поїхала я на житло заробляти. Так зробили до мене ще багато жінок з нашого села, і поки я думала чи їхати, то вони вже на квартири заробили.
І будинки в нашому селі стали відрізнятися – відразу видно, хто на заробітках, адже перше, в що ми вкладаємо гроші, це в величезні будинки.
Особисто мені хоромів не треба було, але ми з чоловіком і дочкою все життя прожили в невеликій хатині, яка мені ще від дідуся дісталася. Дім явно потребував дорогого ремонту, на який у нас грошей не було.
Коли я сказала, що їду, то чоловік з радістю сприйняв цю новину. У нас в селі так повелося, що якщо жінка на заробітках, то вже ні чоловік, ні діти ніде не працюють, а чекають поки та вишле заробітчанські гроші.
Я все це знала, але нікому нічого давати не планувала – ні чоловікові, ні тим більше, дочці, яка на той час вже була заміжньою. Я хотіла кілька років попрацювати, заробити на ремонт будинку, і повернутися додому. Тому і гроші я особливо не присилала, хіба так, щось по дрібницях на день народження чи яке інше свято.
Чоловік змирився з тим, що я вирішила нічого не давати, а дочка навіть не чекала ні на що. Зате телефонувала мені часто, цікавилася, як у мене справи. Мені мої подруги-заробітчанки, які всі гроші висилають додому дітям, не вірили, що я дочці євро не даю, а вона все одно так добре до мене ставиться.
Я таки наважилася їхати додому, щоправда, відпустка змістилася на вересень, але я подумала, що це теж непогано, що я зможу ще на городі трохи попрацювати.
Проте нічого робити мені не довелося, бо зять з дочкою приїхали, і все зробили ще до мого приїзду. Вони завжди батькові допомагають по господарству. Дочка у мене вчителькою в школі працює, зять лікарем в поліклініці. Зарплати у них не дуже високі, але вони намагаються завжди розподіляти гроші так, щоб на все вистачало.
Приїхала я спочатку до себе в село, у мене вже була доволі велика сума для того, щоб починати не те, що ремонт, а будівництво нового будинку. То ж я ще думала, що робити – ремонтувати наш старий будинок чи зводити новий.
А на вихідних я поїхала в гості до доньки. Вони живуть в однокімнатній квартирі, яку зятеві віддала його тітка. Знаю, що вони збирають на нове житло, бо їм усім давно тісно. Та дочка каже, що поки необхідної суми не назбирали.
Прийняли мене в гостях дуже добре, внучка старша така вже доросла. І тут я помітила, що вона збирається йти гуляти на вулицю в тоненькій курточці і легеньких кросівках, хоча на дворі було вже доволі холодно.
Я кажу, одягни щось тепліше, а вона мені відповідає, що просто нічого не має. З минулорічних речей вона вже виросла, а нові ще не встигла купити.
Мені від цих слів стало якось дуже не по собі, що ж це виходить – у мене є наскладані гроші, які поки що лежать просто так, а внучка моя немає в що одягнутися. Я витягнула 300 євро і кажу доньці – іди, купи дітям одягу.
А далі глянула я на її тісну кухню, де ми двоє розминутися не можемо, і зрозуміла, що хочу допомогти з житлом доньці спочатку, а мій великий будинок почекає.
Одним словом, я купила доньці трикімнатну квартиру. Вона відмовлялася, казала, що не може прийняти такого дорогого подарунка, але я настояла. Їхню однокімнатну квартиру я їм не раджу продавати, адже дві внучки ростуть, комусь на перший час та й пригодиться житло.
Повернулася я в Італію без грошей, але щаслива, що змогла дітям допомогти. А гроші для себе, дасть Бог, ще зароблю. Та я впевнена, що дочка мене на вулиці в будь-якому випадку не залишить.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.