До своїх 30-ти років мені вдалося самій купити квартиру, чим я дуже пишаюся.
Мої батьки особливо нічим не могли мені допомогти, тому я завжди сподівалася лише сама на себе.
Я родом з невеличкого містечка. Після школи я поступила у столичний університет і закінчивши його відразу знайшла високооплачувану роботу, правда не за фахом.
За 8 років життя в режимі суттєвої економії, я змогла накопичити на однокімнатну квартиру в столиці.
Рік тому в моєму житті з’явився Тарас. Він сам родом із столиці, живе з мамою дуже скромно в однокімнатній хрущовці.
Ми зустрічалися майже рік, і весь цей час я не говорила йому, що збираюся придбати житло, хотіла сюрприз зробити.
Так склалося, що пропозиція одружитися збіглася за часом з фіналом накопичення потрібної суми.
Весілля ми не хотіли робити, вирішили посидіти після реєстрації шлюбу з батьками і свідками, щоб скромно відзначити цю подію.
Порадилася з мамою і подругою: ті одностайно радили оформити покупку квартири до весілля. Бо всяке може статися, якщо ми розлучимося – чоловік буде мати частку.
Коли нарешті я сказала нареченому, що незабаром планую покупку, він зрадів, і запропонував зробити це після весілля, але щоб мені було спокійніше – оформити житло тільки на мене.
Мама ж наполягала все оформляти до весілля.
Щоб в усьому розібратися, я проконсультувалася у юриста.
Виходило, що навіть якщо оформити квартиру тільки на мене, то житло все одно буде вважатися спільно нажитим і ділитися при розлученні.
Тоді я стала думати: Тараса я знаю всього рік, а щоб купити цю квартиру, я збирала гроші і відмовляла собі в усьому 8 років.
В підсумку за наполяганням мами я купила квартиру до весілля, але Тарасу нічого не сказала.
Ми розписалися, і лише після того я повідомила чоловікові новину.
Йому мій вчинок не сподобався, Тарас був обурений, що якщо я так зробила – значить, я йому не довіряю.
Чоловік сказав, що він образився, і в той же день пішов до своєї мами.
Я думала, він подується і відійде, але він так і не повернувся – напевно, образився дуже сильно.
Спочатку я хотіла йти до нього миритися, бо почувалася дуже винною.
Але і подруги, і мама, мені пояснюють, що я ні в чому не винна, і що це навіть добре, що все так сталося, адже Тарас відразу показав своє лице.
Мені трохи прикро, бо ми з чоловіком розлучилися, так і не встигнувши пожити у шлюбі.
Але напевно мама права – краще вже так.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
