– Та не в грошах щастя, Поліно, повір, треба себе любити – каже одна заробітчанка до іншої, яка точно знає, про що говорить.
– А в чому ж? Тобі добре говорити, Віро. Ти в Італії вже 20 років, і за цей час, напевно, чимало заробила. А у мене з житлом проблеми, мені б квартиру купити, – виправдовується Поліна.
Поліні щойно виповнилося 45 років, як вона подалася на заробітки. Вирішила, що хоч в другій половині життя вона поживе для себе.
Вийшла заміж Поліна по любові, з чоловіком вони працювали на заводі в свій час, і зарплату отримували мінімальну, тому звикли рахувати кожну копійку.
І доньку свою ростили в такій же повній економії, купували лише те, що найнеобхідніше, а про якісь обновки і мови не могло бути.
Поліна завжди думала, що вони добре живуть, бо нічого кращого і не бачила, але одного разу їх запросили на весілля до родички чоловіка в сусіднє село.
Марія, так звали цю родичку, вже багато років була заробітчанкою, і за цей час збудувала в себе вдома такі хороми, що Поліна аж спочатку не повірила, що такі доми у людей бувають – три поверхи, два санвузли, дві ванни, величезні зали, сходи.
Від усього побаченого у Поліни закрутилася голова. Після того шикарного весілля, коли вона побачила, як люди живуть, вона спати не могла. У них з чоловіком стара хата без ремонту і з зручностями на вулиці. Ну хіба ж це життя?
Поліна через кілька днів сама відшукала Марію і попросила її, щоб та взяла її з собою в Італію. А чоловіка переконала у тому, що це єдиний вихід – поїхати в Італію і заробити на житло.
І ось Поліна вже третій рік у Римі. Складає кожне євро, шкодує собі каву купити, а про те, щоб піти десь на піцу – і мови не може бути.
– Не треба бути такою жадібною, – повчає Поліну Віра. – Ну купи ти собі ту каву за півтора євро, з тебе ж вже тут усі сміються.
– Ну і нехай. Ви вже собі квартири купили, то тепер можете каву пити, а мені треба економити на всьому, щоб швидше заробити на житло і додому повернутися, – виправдовується Поліна.
– Заробиш на одну квартиру – захочеш другу. Я ще не бачила жодної заробітчанки, щоб заробила на квартиру і відразу додому поїхала. Завжди ще щось треба, – каже Віра. – Згадай хоча б свою родичку Марію, скільки вона вже заробила, а ще додому не повернулася.
Та Поліна слухати нікого не хотіла. Вона для себе вирішила, що кава не головне, їй житлом треба родину забезпечити. Тому серед заробітчанок, усі її називали “жадібна Поліна”.
А одного разу в парк в неділю Поліна не прийшла. Хтось сказав, що вона додому поїхала.
– Як? Так швидко? Та вона ж на квартиру ще не встигла заробити, – стали говорити інші заробітчанки, які знали Поліну.
– Та її чоловік, поки Поліна на каві економила, собі іншу знайшов, і годував її за Полінині євро, так що наша Поліна розлучатися додому поїхала.
Коли через кілька місяців Поліна повернулася в Італію, ніхто її не впізнавав. З чоловіком вона розлучилася, і тепер складатиме гроші для себе. Але на каву собі точно не шкодуватиме, бо гроші – не головне, а життя одне.
Пізно зрозуміла Поліна цю істину, але запам’ятала назавжди – гроші не головне, треба себе любити.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
