fbpx
Життєві історії
Поки ми з чоловіком працювали і допомагали дітям фінансово, вони з нами і спілкувалися, а тепер, коли нам потрібна хоч якась підтримка, діти про нас забули. Навіть на Різдво, в таке велике свято ніхто до нас не приїхав, не знайшли часу, а я, між іншим, чекала на них, стіл накрила

В 60 років ми з чоловіком залишилися нікому не потрібними, хоча маємо трьох дітей.

Це прикро усвідомлювати, бо ми все життя жили для дітей, про себе не думали.

Одружилися ми молодими, мені було 20 років, чоловікові 21.

Першою у нас народилася донечка, я паралельно займалася дитиною і вчилася в інституті.

Все стало налагоджуватися, але тут ми дізналися, що я знову в очікуванні.

Чоловік цілодобово пропадав на двох-трьох роботах, вдома я його майже не бачила.

Жили ми тоді в квартирі, яку йому виділили від заводу, але грошей все також не вистачало.

Коли на світ з’явилася друга дитина, я перейшла на заочну форму навчання.

Одночасно няньчитися з двома дітьми, вести домашні справи і вчитися мені було дуже важко, але ми з чоловіком рухалися вперед.

Коли дочка пішла в школу, а син ходив вже в садок, я нарешті змогла влаштуватися на роботу, відтоді наше матеріальне становище дещо покращилось.

З’явилася своя квартира, ми були дуже щасливі.

Коли мені виповнилося 30 років, я зрозуміла, що чекаю третю дитину.

Я знову засіла вдома з маленькою дитиною, сказати, що було важко, це нічого не сказати.

Чоловік з усіх сил намагався забезпечити нас, тому працював вдень і вночі.

Грошей дуже не вистачало, але ми з чоловіком якось викручувалися – то позичали гроші у знайомих, то знаходили підробітки.

Себе ми ніколи не шкодували, в першу чергу ми думали про дітей і про їхнє майбутнє.

Діти потроху підростали. Вже на третьому курсі університету старша дочка заявила, що виходить заміж.

Ми хотіли, щоб вона довчилася, знайшла роботу, але перечити не стали, тому ми благословили її на шлюб.

Надалі допомогли дочці і зятю з покупкою квартири, адже ми як ніхто інші розуміли, що їм потрібне власне житло.

Тим часом підріс і син, який прекрасно бачив, як я і тато допомагаємо сестрі, тому теж захотів, щоб йому ми купили власну квартиру.

Діватися було нікуди, адже в нашій родині ми всіх дітей любимо однаково.

Ми тоді більшу частину грошей позичили, влізли в борги, але купили однокімнатну квартиру середній дитині.

Молодша дочка не стала просити у нас забезпечити її житлом, вона просто захотіла поїхати вчитися за кордон.

Освіта там коштує великих, якщо не сказати величезних для нас грошей, тому довелося продати свою машину, влізти в борги і сплатити рік її навчання.

Раптово чоловік зліг і тепер я одна тягну все на собі.

Найприкріше те, що за весь час поки батько нездужає, жодна наша дитина не приїхала його провідати.

Старша дочка тільки кілька разів подзвонила і поскаржилася, що нічого не встигає: будинок, робота, чоловік.

Скільки б я не дзвонила синові, він спочатку слухавку не бере, а потім передзвонює, каже, що на роботі, зайнятий, і не має часу.

А молодша донька просто не змогла кинути навчання, щоб прилетіти і провідати своїх батьків.

Ось так ось на старості років вийшло, що маючи трьох дітей, ми залишилися самотніми і нікому з них не потрібними.

Поки ми працювали і допомагали їм фінансово, вони з нами і спілкувалися, а тепер, коли нам потрібна хоч якась підтримка, діти про нас забули.

Навіть на Різдво, в таке велике свято ніхто до нас не приїхав, не знайшли часу, а я, між іншим, чекала на них, стіл накрила.

Так прикро нам з чоловіком самим сідати за святковий стіл, що словами не передати!

Живемо і сподіваємося тільки один на одного, більше у нас нікого немає.

Тепер я думаю, може ми їх неправильно виховували. Але що саме ми зробили не так?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page