Так склалося, що я зараз маю непросту життєву ситуацію, з якої не так вже й просто знайти вихід.
Хочу сьогодні поділитися своєю історією, хоча б просто заради того, щоб хтось вислухав мене, і можливо допоміг вирішити це. Мені зараз 65 років, є двоє діток у мене: старша дочка Віра, їй 33 роки, живе вона в столиці з трьома моїми внуками, і син Іван – йому 27 років, він лише нещодавно одружився, лише створив свою сім’ю. Я щиро люблю своїх дітей, хоча вони вже зовсім дорослі та самостійні люди, здавалося б, але все одно вважаю їх невдячними людьми, які лише користуються моєю добротою, хоча мені непросто визнати це. Але ж я вже не дівчинка, я старію, я втомлююся. А мене ні в що не ставлять, ніхто не цінує, не подякує ніхто.
Вийшла заміж я ще в 80-х. Батько моїх дітей, мій чоловік – хороша людина, хоча це було до певного часу. Здавалося, що ми жили з ним душа в душу, як тут грім серед ясного неба: чоловік зустрів іншу. Пів року він мені говорив неправду, вигадував щось, причому сам від цього теж ходив постійно без настрою: живе зі мною і дітьми, а душею вже у розлучниці, зовсім у іншому місці.
Непросто досить мені далося це розлучення, особливо шкода було дітей, адже у них мала бути гарна сім’я. Синові тоді 5 років було всього, ходив весь час біля тата свого, поки той збирав речі і так мило просив: “Тату, не йди від мене, я буду хорошим!”
Чоловік сам хвилювався, не знав, що робити, але вибрав все ж іншу. Зате залишив нам свою двокімнатну квартиру і аліменти досить хороші, завжди вчасно їх платив. Ми іноді з ним спілкуємося по соцмережах про дітей, але він щасливий зі своєю другою сім’єю, я його намагаюся не турбувати зайвий раз. Ну що зробиш? Так життя склалося у нас, можливо краще так, ніж жити все життя разом і бути далекими одне від одного, не розуміти один одного.
Мабуть я так хвилювалася за дітей, що повністю приділяла весь час їм, та й різні забаганки їх виконувала, для мене вони були все, що я маю. Дочка хоче в гуртки ходити: я у всьому потураю, вожу її туди, оплачую, хоча непросто це все мені давалося, а вона міняє один гурток на інший просто та легко.
Красиві сукні Вірі завжди були потрібні – будь ласка, а на випускний – краща сукня ніж у всіх, хоч і захмарно дорога, як для мене на той час. Синові Іванові потрібна техніка, одяг, мопед – ну звичайно, синку, маєш, адже мама для дітей старається в першу чергу. Крутилася на двох роботах, просила трохи грошей у колишнього чоловіка, щоб легше було, але все – дітям!
Згодом Віра захотіла вчитися в столиці – я кредит тоді взяла, довго його виплачувала. А найсумніше було у тому, що вона згодом таки кинула інститут і вийшла заміж, народила трьох дітей, зате чоловік – столичний житель. Навчатися навіщо?
Але чоловік у неї виявився людиною, яка зовсім не любить працювати, особливо ніде працювати не хотів, заробляти для сім’ї гроші бажання не мав, жили на гроші батьків чоловіка, хоча і ті вже кликали – та скільки можна годувати вас?
Третій онук народився, коли я тільки вийшла на пенсію, та дочка стала просити мене постійно: мамо, приїжджай, допоможи нам з дітьми, а ми обоє на роботу вийдемо, щоб хоч трохи грошей заробляти, адже часи зараз такі.
Я квартиру свою залишила на сина і бігом поїхала в столицю, допомагати дітям там. Чесно кажучи – я шалено втомлювалася не стільки від онуків, скільки від дочки і зятя. Спочатку вони були якось хоч трохи вдячні мені за допомогу, турботу та підтримку, а потім зробили з мене покоївку і гувернантку: критикували – не так годуєш дітей, не так гуляєш з ними, не так сидиш, не так подаєш. Я вже стала втомлюватися від їх постійних притензій, тому подумала – навіщо мені це треба? І поїхала додому.
А там син уже привів невістку в мій дім! Я тільки перед від’їздом з столиці дізналася, що він офіційно одружився, хоч і жив з нею всі ці 2 роки. Сказав, що звичайне весілля гуляти не хотіли, тому що у них своє на це бачення з нареченою: відсвяткували друзями в невеличкому кафе з шашликами без батьків. Тому і не попереджав і “від справ мене не хотів відривати”.
Новина про те, що я їду додому сприйняв мій син якось прикро, він зовсім не зрадів цьому, ще й по телефону з сестрою посперечалися. Я приїхала додому, і побачила, що тепер в моєму будинку господарює невістка, вона теж мене не рада бачити, хоча я повернулася в свій дім. Начебто ми з нею і не сперечаємося особливо, знайшли спільну мову, але вона все робить по-своєму і зі мною не радиться зовсім. Приберуть в будинку – прекрасно, а якщо переставлю не так їх звичну обстановку, то відчуваю від невістки негативний настрій, і син потім все мені висловлює, що вона йому каже.
Ось я і на роздоріжжі: ніби як житло є у мене власне, але відчуваю в ньому прислугою. У доньки теж до мене таке ж відношення, навіть гірше, в столицю точно більше не поїду.
Подітися нікуди, сказати синові, щоб з невісткою їхали кудись від мене – боюся самотності, не хочу залишитися сама на старості років, але з невісткою мені складно під одним дахом. Дзвонила своїй сестрі в далеке місто, вона мені: “Скажи нехай молоді шукають собі інше житло!” Їй простіше сказати – у неї всі дружно живуть, чоловік поруч. А мені як? Дуже важко на душі і не бачу ніякого виходу. Недобре мені живеться з рідними дітьми. А що робити? Як вирішити цю проблему? Я не бачу виходу тут.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
