Над старим київським подвір’ям, де розлогі каштани вже почали скидати перше пожовкле листя, панувала глевке осіннє надвечір’я.
У повітрі пахло вогкою землею та димом від спаленого листя, що долинав звідкись із приватного сектору.
Марія, жінка з втомленими, але колись дуже променистими очима, стояла біля під’їзду, стискаючи в руках полотняну торбу з продуктами.
Її дихання було важким, а на щоках палахкотіли плями гніву.
— Подруго! Ти що, зовсім совість втратила?! — Марія кинула пакет із кефіром прямо в руки Надії, своєї найкращої подруги, з якою вони ділили радощі й біди ще з часів студентського гуртожитку. — Сорок років ми з тобою хліб-сіль ділимо, а ти за моєю спиною таке мелеш, що вуха в’януть!
Надія відсахнулася, кефір порвався, і біла рідина заплямувала її елегантний вовняний жилет.
— Маріє, ти що, зовсім вже на старість? Про що ти взагалі кажеш? — Надія намагалася витерти пляму хустинкою, але руки її тремтіли.
— Не прикидайся святою! — голос Марії здригнувся, у ньому прорізалися сльози образи. — Степанівна з п’ятого поверху мені все виклала! Як ти про мою Оксану пліткувала, що вона, мовляв, чоловіка покинула, бо той проміняв сімейне життя на пляшку!
— Та я ж не.
— Мовчи! — Марія ступила ближче. — А ще про онуку мою, Софійку, розпускала чутки, ніби вона в школі вчителів не слухають! Брехала, що Оксана гроші в мене з пенсії бере без дозволу!
Надія зблідла, притискаючись спиною до холодних цеглин будинку.
— Марійко, люба, ну послухай. Я ж просто за тебе хвилювалася! Хотіла як краще, пораду шукала!
— Пораду?! — Марія гірко розсміялася, і цей сміх був страшнішим за крик. — Ти мені сім’ю мало не розвалила! Оксана тепер на мене вовком дивиться, думає, що це я її життя з сусідками перемиваю!
— Я не хотіла такого лиха.
— Що ти не хотіла? Щоб усі сусіди знали, як моя дитина живе? Чи щоб Софійку в школі запитаннями закидали? Ти знаєш, що вона вчора зі школи прийшла вся в сльозах? Однокласники їй у вічі кажуть: “А твоя мама правда гроші в бабусі бере без дозволу постійно?”
— Маріє, клянуся, я тільки Степанівні сказала, по-сусідськи, по секрету.
— По секрету?! А Степанівна що, німа? Вона вже половині мікрорайону роздзвонила!
— Але ж Оксана справді.
— Що справді?! — Марія зробила крок вперед. — Кажи, що хотіла бовкнути!
— Ну, вона ж розлучилася нещодавно, переїхала до тебе, грошей у неї немає, вигляд геть сумний.
— І що з того? Вона — моя рідна дитина! Мій дім — її дім! — Марія відчула, як по щоках котяться пекучі сльози люті. — А ти вирішила всьому світу пояснити, яка вона невдаха?
— Я ж переживаю за тебе! Ти стільки сил у неї вгатила, а вона.
— А вона працює! Вже два місяці як нове місце знайшла, на ноги стає! — Марія витерла сльози тильною стороною долоні. — Тільки от тепер усі будуть на неї пальцем тицяти завдяки твоїй «турботі»!
Надія спробувала взяти подругу за руку, але та відсахнулася, наче від гадюки.
— Марійко, прости мене. Я правда хотіла як краще.
— Краще?! — Марія подивилася на неї з глибокою відразою. — Краще для кого? Для тебе, щоб усі бачили, яка ти «обізнана» в чужому бруді?
— Не кажи так, ми ж стільки років.
— Немає ніяких “стільки років”! Ти мене за спиною брудом облила! Оксана тепер думає, що мати її зрадила!
— Але ти ж можеш їй пояснити.
— Пояснити що? — Марія обернулася біля дверей під’їзду, її очі палали. — Що я стара дурепа, яка не вміє тримати язик за зубами? Що я довіряла людині, яка продала наші таємниці за порцію пліток?
Надія стояла мовчки, тереблячи ремінець старої сумки.
— Марійко, я виправлюся. Більше нікому ні слова.
— Пізно! — Марія вставила ключ у замок. — Софійка вчора запитала: “Бабусю, а чому тьотя Надя всім про нас розказує?” Що мені дитині відповідати?
— Скажи, що я більше не буду.
— Не буду! — Марія різко розпахнула двері. — Ти вже наговорила! Тепер для всього під’їзду моя донька — з чорною долею, а онука — «важка дитина»!
Двері захлопнулися з гуркотом, що відлунив у порожньому дворі.
Марія піднімалася по сходах, відчуваючи, як ноги наливаються свинцем.
Сорок років дружби. Сорок років вони ділили одну радість на двох.
Марія розповідала Надії все: як Оксана вперше закохалася, як весілля гуляли, як потім чоловік її виявився дуже недоброю людиною.
— Мамо, ти чого така біла, як стіна? — Оксана визирнула з кухні, витираючи руки рушником.
— Нічого, доню. Втомилася просто, тиск, мабуть.
Але Оксана не відступала. Вона відчувала, що в домі щось змінилося.
— Мам, ну що сталося? Ти наче привид побачила.
Марія зняла плащ, повісила на гачок. Руки все ще ходили ходором.
— З Надією посварилася. Назавжди.
— З тьотею Надею? — Оксана здивувалася. — Через що? Ви ж як нитка з голкою були.
— Були. — Марія гірко посміхнулася. — А виявилося, що вона про нас усім сороки на хвості розносила. Про тебе, про Софійку.
Оксана присіла на край стільця, її обличчя зблідло.
— Що саме вона казала?
— Що ти теж часто можеш пляшку купити, що гроші в мене сама береш, що Софійка в школі поводить себе негарно.
— Мамо, але ж це, — Оксана запнулася.
— Що? — Марія різко повернулася. — Що «це же»?
— Ну, я справді розлучилася, живу в тебе на шиї. Можливо, з боку це справді виглядає як крах. Я постійно сумна, вона думає, що я й пляшку можу купити.
— Як що виглядає?! — голос Марії зірвався. — Ти моя донька! Це твій рідний дім! І ніхто не має права порпатися в нашій білизні!
— Мам, ну заспокойся. Люди завжди пліткують, це ж класика.
— Класика?! — Марія вхопилася за голову. — Софійку в школі запитують недобре! Кажуть, що мати в неї пропаща!
Оксана заціпеніла.
— Софійку? Вона мені ні слова не сказала.
— А що їй казати? Їй дванадцять років, а вона вже розуміє, що дорослі — це зміїне кубло!
— Мамо, ти ж не винна.
— Не винна? — Марія сіла навпроти доньки. — Я їй усе виповідала! Думала, що подруга зрозуміє, підтримає, коли мені було непереливки.
— І вона підтримувала, мам. Завжди питала, як ми.
— Питала! — Марія ляснула долонею по столу. — А потім бігла до Степанівни переказувати! “Ой, знаєте, що там у Маріїної Оксани коїться? Жах!”
Оксана мовчала, накручуючи пасмо волосся на палець.
— Мам, а може, не варто так брати до серця? Поговорили — та й забули. Завтра знайдуть нову людиу про яку пліткуватимуть.
— Забудуть? — Марія встала, почала міряти кухню кроками. — Весь будинок тепер на нас дивиться! Сьогодні зустріла Ганну Петрівну біля аптеки, вона так на мене зиркнула, наче я не нормальна якась!
— Може, тобі просто здалося на нервах.
— Нічого мені не здалося! Сорок років я Надії вірила. А вона виставила нас на посміховисько!
За стіною почувся сміх сусідів, звук телевізора.
Звичайне життя, яке тепер здавалося Марії ворожим лабіринтом.
— Мамо, ну поговори з нею ще раз, може, вона не зі зла.
— Не буду! — Марія різко відвернулася. — Все! Досить я на ці граблі наступала!
Минуло кілька днів, але Марія не могла знайти спокою.
Кожен погляд сусідів здавався їй косим, кожен шепіт — обговоренням її родини.
Довіра, що будувалася десятиліттями, розсипалася в прах за одну розмову.
— Бабусю, а чому тьотя Надя до нас більше не заходить? — запитала Софійка, гризучи яблуко.
— Бо тьотя Надя. — Марія запнулася, підбираючи слова. — Вона виявилася не тією людиною, за яку ми її мали.
— А раніше ти казала, що вона твоя найрідніша душа.
— Раніше я була сліпа, — Марія мила тарілки з такою люттю, що одна ледь не тріснула в руках.
— Мамо, ну досить уже! — Оксана увійшла в кухню. — Софійко, йди роби уроки.
Дівчинка невдоволено пішла, відчуваючи важку атмосферу.
— Мамо, так далі не можна, — Оксана поставила сумку на стіл. — Ти на всіх дивляться з підозрою, Софійка боїться зайве слово сказати.
— А що мені робити? — Марія кинула рушник у раковину. — Кому тепер вірити? Якщо Надя сорок років прикидалася другом, а сама збирала на нас досьє?
— Вона не прикидалася! Вона просто занадто балакуча. Є такі люди, у яких таємниці в роті не тримаються.
— Балакуча! — Марія розвернулася до доньки. — А ти звідки знаєш, що вона ще про нас плела? Може, вона й тобі щось нашіптувала про мене?
Оксана розгубилася.
— Мам, про що ти? Які дурниці!
— А про те, що ви всі можете бути проти мене! — Марія схопила пакет із хлібом. — Думаєте, я не бачу? Софійка вчора по телефону з кимось говорила, а як я зайшла — одразу слухавку кинула!
— Вона з подружкою про хлопців теревенила! Їй дванадцять років!
— Да? А може, вона вже всім розказує, яка в неї бабуся нерозумна?
— Мамо, ти що таке кажеш?! — Оксана підвищила голос. — Софійка тебе обожнює!
— Обожнює. — Марія гірко розсміялася. — Всі мене “обожнюють”, а за спиною брудом поливають!
У цей момент задзвонив стаціонарний телефон. Марія різко схопила слухавку.
— Алло! Слухаю!
— Маріє, це Степанівна. Слухай, а правда, що Оксана знову роботу втратила? Кажуть, вона ніде не тримається.
Марія відчула, як скронях закалатало.
— Хто вам таку дурню сказав?
— Та Надя вчора в черзі в «Сільпо» бідкалася, каже.
Марія з гуркотом кинула телефон.
— Знову! — вона розвернулася до Оксани. — Знову ця пліткує! Тепер усім розказує, що ти безробітна!
— Але я працюю! Вже місяць як на новому місці, все добре!
— А їй яке діло?! — Марія металася по кухні, наче загнаний звір. — Чому вона стежить за кожним нашим кроком?
— Мам, ну може вона просто не знала останніх новин.
— Не знала?! — Марія зупинилася. — А звідки взагалі в неї інформація? Хто їй сказав, що ти роботу шукала?
Оксана зам’ялася, опустивши очі.
— Ну я якось при ній згадала, коли ми влітку на дачі були.
— Згадала! — Марія вхопилася за серце. — І ти ще її захищаєш? Після всього цього бруду?
— Мам, ми ж в одному місті, в одному колі.
— В одному колі! — Марія підійшла до вікна, глянула у двір. — Дивись, он вона зі Степанівною стоїть під липою! Знову пліткують!
Оксана підійшла до матері, заглянула через плече.
— Мам, вони просто розмовляють про своє.
— Про наше вони розмовляють! — Марія різко відійшла від вікна. — Все, досить! Нікому більше нічого не розказую! Нікому не вірю!
— Навіть мені?
Марія подивилася на доньку довгим, важким поглядом.
— Не знаю. А ти мені не брешеш?
— Мамо! — в голосі Оксани почувся розпач.
— Що “мамо”? — Марія сіла за стіл, спершись головою на руки. — Якщо навіть Надя, яка була мені як сестра, зрадила. То хто завгодно може.
Оксана сіла поруч, обережно торкнулася плеча матері.
— Мам, ну це ж я. Твоя Оксана.
— Донька, — Марія не піднімала голови. — А Надя була для мене більше ніж рідня. І що з того?
Минув тиждень. Марія майже не виходила з дому, а коли доводилося йти в магазин, обходила десятою дорогою лавки, де сиділи сусідки.
Софійка стала тихою, наче тінь, Оксана — постійно напруженою.
Атмосфера в квартирі стала задушливою від підозр.
— Бабусю, можна я до Оленки піду? — запитала Софійка, збираючи рюкзак.
— До якої Оленки? — Марія відірвалася від телевізора.
— Ну до однокласниці. Уроки робити разом.
— А вдома що, не робиться? — Марія пильно подивилася на онуку. — Чи ти щось приховуєш від мене?
— Бабусю, та нічого. Просто в неї книжка цікава є.
— Книжка! — Марія підвелася. — А чи не збираєшся ти там про нас байки розказувати про нас?
Софійка опустила голову.
— Я нікому нічого не розказую.
— Не розказуєш? А чому тоді Степанівна знає, що в тебе з математики була двійка минулого вівторка?
— Звідки їй знати? — Оксана вийшла з коридору, почувши розмову.
— А от звідки! — Марія розвернулася до доньки. — Хтось же їй доніс! Чи ви думаєте, вона думки читає?
— Мам, може вчителька комусь із батьків сказала.
— Вчителька! — Марія розсміялася. — Всі проти мене змовилися! І ти, і Софійка, і ця клята Надія!
Софійка раптом розплакалася вголос.
— Бабусю, я не казала! Чесне слово! Я нікому нічого не говорю про наш дім!
— Тоді звідки всі все знають? — Марія підійшла до онуки. — Звідки сусіди знають про твої оцінки? Звідки вони знають про мамині проблеми на роботі?
— Не знаю! — Софійка схлипнула. — Може, мама комусь бовкнула.
— Мама! — Марія повернулася до Оксани. — Значить, ти все-таки продовжуєш розносити наші таємниці!
— Та що ти таке кажеш?! — Оксана розсердилася. — Я взагалі ні з ким не спілкуюся! Робота — дім, дім — робота! Навіть на дзвінки не відповідаю!
— Брешеш! — Марія ткнула пальцем у бік дверей. — Вчора бачила з вікна, як ти з Мариною з четвертої квартири зупинилася!
— Ми про погоду три хвилини говорили!
— Про погоду! — Марія вхопилася за серце. — І мабуть згадала, що дитина в неї проблемна, оцінки погані, вся в матір!
— Мамо, ти говориш нерозумні речі! — Оксана підійшла до Софійки, що плакала, обняла її за плечі. — Софійко, не плач, бабуся просто дуже засмучена, вона не хотіла.
— Засмучена! — Марія металася по кімнаті. — Я зраджена! Всіма зраджена! Навіть власною сім’єю!
— Мамо, припини! Ти руйнуєш те, що в нас залишилося!
— Руйную? А хто мене руйнує щодня цими плітками? — Марія зупинилася прямо перед ними. — Хто мені сказав, що Надія питала у сусідів, чи правда, що Софійка — двієчниця? Хто?!
Софійка визирнула з-за маминого плеча, витираючи кулачком очі.
— Це я тьоті Наді сказала.
Марія заціпеніла. В кімнаті стало так тихо, що було чути цокання годинника.
— Що ти сказала?
— Про двійку, — Софійка знову схлипнула. — Вона зустріла мене біля під’їзду позавчора, коли я зі школи йшла. Спитала, як справи, чи не хворію. Вона була така добра, цукерку дала. Я й поскаржилася, що з математикою біда.
— І ти їй розповіла про оцінку?
— Вона так лагідно питала, я думала, вона ж як рідна.
Марія повільно опустилася на диван, відчуваючи, як гнів виходить із неї, залишаючи лише порожнечу.
— Значить, значить, не я розповідала Степанівні.
— Мам, — Оксана обережно сіла поруч, — може, досить шукати ворогів там, де їх немає? Може, пора перестати підозрювати кожне слово?
— Але Надія ж, вона ж про твоє розлучення усім роздзвонила.
— Роздзвонила, — Оксана кивнула. — Але вона це робила не від зла. Вона просто така людина. Є люди-хранителі, а є люди-ретранслятори. Вона не вміє тримати в собі емоції.
— Не вміє, — Марія подивилася на онуку, чиї очі були червоними від сліз. — Софійко, пробач мені, нерозумній. Я ж на тебе подумала на рідну дитину.
— Бабусю, а ти тепер будеш на всіх сердитися? — Софійка підійшла до неї, торкнувшись руки. — І на мене теж?
— Ні, сонечко. — Марія пригорнула онуку до себе. — Просто я втратила орієнтири. Коли зраджує той, кому вірив сорок років, здається, що світ валиться.
— А мені можна довіряти? — тихо запитала дівчинка.
Марія відчула, як клубок підкотив до горла.
— Тобі — найперше.
— А мамі?
— І мамі.
— Тоді навіщо ти на нас кричала? — Софійка зазирнула бабусі в очі. — Ми ж тебе не зраджували. Ми з тобою в одному човні.
Марія мовчала, погладжуючи волосся дівчинки. У кімнаті запанувала та цілюща тиша, якої так бракувало останні дні.
Вона зрозуміла, що в гонитві за «справедливістю» та помстою подрузі вона ледь не спалила власний дім.
Наступного дня Марія довго стояла біля вікна, спостерігаючи, як Надія розвішує білизну у дворі.
Вона виглядала якоюсь пониклою, без своєї звичної веселості.
— Мамо, ти в магазин збираєшся? — Оксана зазирнула в кімнату, збираючись на роботу.
— Збираюся, — Марія одягла плащ, взяла сумку.
— Може, підійдеш до неї? Поговорите без криків?
— Не знаю. — Марія завагалася біля порога. — А якщо вона знову щось бовкне не те?
— А якщо не бовкне? — тихо додала Софійка з кухні. — Ти ж казала, що вона була найкраща.
Марія спустилася у двір. Надія якраз знімала прищіпки з мотузки, побачила подругу і завмерла, притиснувши до себе мокре простирадло.
— Надіє. — Марія підійшла ближче. — Треба поговорити. Але без Степанівни.
— Марійко! — очі Надії миттєво налилися сльозами. — Я так каралася. Думала, ти мене вже ніколи не підпустиш. Я ж спати не могла ці ночі.
— Може, і не одразу прощу, — Марія сіла на лавку під каштаном. — Але зрозуміла я дещо. Ти ж не зі зла все розповідала. Ти просто, як той радіоприймач. Що почула — те й у ефір.
— Марійко, клянуся! — Надія сіла поруч, забувши про білизну. — У мене воно саме вилітає. Переживаю за вас, серце болить, от і хочу з кимось поділитися, розради шукаю. А воно виходить боком.
— Виходить, — Марія подивилася на свої руки. — А я через твій язик мало своїх дітей не з’їла. На Оксану думала, на Софійку. Почала підозрювати кожне їхнє слово.
— На дитину?! — Надія жахнулася. — Маріє, та як ти могла?
— А як я могла? Коли земля під ногами хитається, хапаєшся за все підряд. Якщо найближча подруга продає твої таємниці, то кому тоді вірити?
Надія вхопила її за руку, міцно стиснула.
— Марійко, я не продавала. Я просто нерозумна жінка, яка не вміє язика за зубами тримати. Але я тебе люблю більше за рідну сестру! Ти ж знаєш!
— Знаю. — Марія не відняла руки. — Але ти мені скажи: Степанівні про Оксану нащо розказувала?
— Та я ж хотіла, щоб вона не засуджувала! Щоб розуміла, як Оксані важко, як вона старається! Хотіла, щоб сусіди співчували.
— Співчували? — Марія гірко посміхнулася. — Сусіди не співчувають, Надьо. Вони смакують. Кожна чужа біда для них — як приправа до обіду.
— Прости мене. — Надія схлипнула. — Я більше ні пари з вуст. Навіть Степанівні про погоду не скажу.
Марія довго мовчала, слухаючи, як вітер шумить у листі каштанів.
— Знаєш, що найстрашніше в плітках? — вона нарешті повернулася до подруги. — Не те, що про тебе говорять. А те, що ти починаєш бачити ворогів у найрідніших. Я перестала довіряти своїй родині через твій довгий язик.
— Я все виправлю! Я піду до Степанівни, скажу, що все набрехала, що я все видумала від заздрощів!
— Не треба, — Марія похитала головою. — Досить розмов. Просто навчися мовчати про мій дім. Залиш наше життя нам.
— Буду мовчати! Як камінь буду!
— Не треба як камінь, — Марія слабко посміхнулася. — Просто думай, чия це історія, перш ніж її розповідати.
Вони сиділи мовчки, поки до них не підбігла Софійка з рюкзаком.
— Бабусю, ви помирилися з тьотею Надею? — очі дівчинки світилися надією.
— Помирилися, сонечко, — Марія погладила онуку по голові. — Старі подруги як старі дерева: коріння переплетене так міцно, що вже не розірвеш, хоч би як вітер не дув.
— А тепер ти мені знову будеш довіряти на сто відсотків?
Марія подивилася на Софійку, потім на Надію, яка винувато опустила очі, і відчула, як на душі стає світліше.
— Буду, Софійко. Тільки тепер я буду мудрішою. Буду берегти нашу тишину.
— Це добре, — кивнула дівчинка. — Бо коли вдома страшно щось сказати — це найгірша в світі школа.
Марія міцно обняла онуку. Так, це було уроком для всіх.
Довіра — це крихка ваза, яку можна розбити одним необережним словом, але якщо вистачить сили зібрати уламки, вона може стати ще міцнішою.
— Ходімо додому, — сказала Марія. — Оксані треба сказати, що мир настав. І вечерю приготувати — справжню, сімейну.
Подруги розійшлися, але кожна з них забрала з собою цей урок: мовчання іноді вартує більше за тисячі слів підтримки, а справжня дружба — це насамперед уміння берегти чужу таємницю як свою власну.
А чи траплялося у вашому житті, що через випадкові чи навмисні плітки руйнувалися ваші стосунки з рідними чи друзями?
Чи можна пробачити подругу, яка “просто не вміє мовчати”?
Чи це все байки і вона спеціально розповіла?
Чи вірите ви у щиру жіночу дружбу без заздрощів і пліток?
Фото ілюстративне.
