Ми з моїм чоловіком Андрієм живемо вже в шлюбі багато років. Ми останнім часом стали задумуватися, що нашій дитині маємо допомогти з житлом обов’язково, бо хто ж їй допоможе в житті, як не ми з батьком.
Живемо ми з Андрієм, звичайно, зовсім небагато, тому добре розуміли, що прийдеться і кредит брати на це і економити дуже на всьому, навіть харчах, і без позик в родичів не обійдеться. А потім стали сумніватися в цьому. Подивилися на своїх родичів та друзів і їхніх дітей, і передумали, напевно, робити цього не будемо. Для чого так старатися і обмежувати себе в усьому пів життя, якщо не факт, що дитина оцінить це і дякуватиме нам на старості років?
– Але чому ж ви передумали вже так несподівано, невже погано, коли у дитини буде власний дах над головою і ви всі будете спокійні, що дали підтримку в життя?
– От я не знаю чому, але це тільки якось заспокоює дітей, не дає їм рухатися вперед. У моєї знайомої невістка в маленькій однокімнатній квартирі в районі нещодавно другу дитину народила. Ця моя знайома все життя говорила, що на собі економити буде кожну копієчку, якщо прийдеться, але синові старт в життя забезпечить гарний, дасть йому все, що зможе. Ростила вона його одна, важко було їй, зрозуміло, і дійсно, таки вона на собі економила дуже, це всі добре бачили, але купила в кредит йому квартиру, як старт хороший у житті. На весілля Тамара подарувала ключі у вигляді подарунка для свого єдиного сина, всі такі здивовані були, що вона ту квартиру сама придбала, бо знали, як скромно вона жила сама, аж не вірилося в це. Деякі навіть відверто заздрили. І ось відтоді минуло сім років.
– Зрозуміло. Віз і нині там? Я чомусь думаю, що вже знаю, що ти мені розповісти хочеш
– Так, ти маєш рацію. Сидить той син Тамари з невісткою в тій самій маленькій кімнатці усі разом, що мати з останніх сил купила, кожну копійчину берегла. Невістка з декрету в декрет, вдома з дітьми, з дня весілля практично не працювала вона, син бігає на роботу з району щодня, дві години на дорозі в один кінець, на трьох видах транспорту. Тіснота така, що й уявити собі важко. Чотири людини в одній кімнаті, непросто так жити. Треба розширюватися, але вони тільки руками махають – неможливо, мовляв, важко їм зараз, бо часи видалися непрості. Грошей немає на це, і коли будуть, ніхто не знає. Так і живуть вони, звикли. Дах є над головою, та й добре, хоч і поганенька квартира, зате своя, хоч за оренду платити не потрібно.
– А ти думаєш, що їм жилося б краще, якби не було у них не було свого власного куточку для проживання? Де б вони жили всі разом, можливо, їм би ще важче було б? Спасибі матері, все-таки допомогла в житті вона їм добре.
– А ти знаєш, я думаю, не пропали б вони й самі. А навпаки, стали б думати, де їм і як жити. У всякому разі, на вулиці б не залишилися, якось все рівно ворушилися і влаштовувалися б. Варіантів зараз багато, головне бажання, від оренди квартири до того ж кредиту. А так, звичайно, що ж старатися так, адже дах над головою у них є, ось і не спішать щось міняти у своєму житті, бо й так добре їй було. А роки йдуть, накопичується втома, йде драйв молодий, з кожним роком почати вирішувати проблеми все складніше. Діти знову ж таки тепер двоє буде. Не здивуюся, якщо і через десять років вони в тій же квартирі будуть сидіти. А що ж вони самі дітям своїм залишать? Ось і думаю – може, ну його, не потрібно на собі кожну копійку рахувати і економити, допомагаючи дітям, коли сама їсиш лише хліб та воду? Нехай починають з низького старту, сподіваються тільки на себе. Дивишся, досягнутий в житті більшого, гарних висот.
І як бути в подібній ситуації, чи забезпечувати усім своїх дітей, чи нехай самі заробляють на своє хороше життя?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – parentchild.
