З чоловіком ми вже в шлюбі живемо чимало років. Останнім часом стали задумуватися, що нашій дитині маємо допомогти з житлом обов’язково, бо хто, як не ми зможе забезпечити їй хороше майбутнє.
Живемо ми, звичайно, зовсім небагато, тому добре розуміли, що прийдеться і кредит брати на це і економити дуже на всьому, навіть продуктах харчування. А потім стали сумніватися в цьому. Подивилися на своїх родичів та друзів і їхніх дітей, і передумали, напевно, робити цього не будемо.
– Але чому ж ви передумали про це, невже недобре, коли у дитини буде власний дах над головою і ви всі будете спокійні?
– От я не знаю чому, але це тільки якось заспокоює дітей, не дає їм самим думати про своє майбутнє і якось рухатися вперед. У моєї знайомої невістка в маленькій однокімнатній квартирі в районі нещодавно другу дитину народила. Ця моя знайома все життя говорила, що на собі економити буде кожну копієчку, якщо прийдеться, але синові старт в життя хороший сама забезпече, дасть йому все, що зможе, що б це її не вартувало. Ростила вона його одна, важко було їй, зрозуміло, і дійсно, таки вона на собі економила дуже, але купила в кредит йому квартиру, як старт хороший у житті, про що лише й мріяла тоді чимало років. На весілля подарувала ключі у вигляді подарунка, всі такі здивовані були, що вона ту квартиру сама придбала, бо знали, як скромно вона жила сама, бували часи. що крім хліба вдома у неї нічого не було, аж не вірилося в це. Деякі навіть відверто заздрили. І ось відтоді минуло сім років.
– Зрозуміло. Віз і нині там? Я чомусь думаю, що вже знаю, що ти мені розповісти хочеш. Я теж знаю про такі випадки.
– Так, ти маєш рацію. Сидять в тій самій маленькій кімнатці усі разом, що мати з останніх сил купила, кожну копійчину берегла для сина. Невістка з декрету в декрет, вдома з дітьми, з дня весілля практично не працювала вона зовсім, не заробляла нічого, син бігає на роботу з району щодня, дві години на дорозі в один кінець, на трьох видах транспорту. Тіснота. Чотири людини в одній кімнаті, непросто так жити і це зрозуміло. Треба розширюватися, але вони тільки руками махають – неможливо, мовляв, важко їм зараз, бо часи видалися непрості. Грошей немає на щось інше, крім елементарних речей, і коли будуть, ніхто не знає. Так і живуть вони, звикли. Дах є над головою, та й добре, хоч і поганенька квартира, зовсім без ремонту, зате своя, хоч за оренду платити не потрібно.
– А ти думаєш, що їм жилося б краще, якби не було у них не було свого власного куточку для проживання? Де б вони жили всі разом, в разі чого, можливо, їх сім’ї би ще важче було б? Дякуючи рідній матері, все-таки допомогла в житті вона їм добре. Адже квартира в наш час, дійсно справжня розкіш.
– А ти знаєш, я думаю, не пропали б вони й самі, у них ще й краще б склалося життя. У всякому разі, на вулиці б не залишилися, якось все рівно ворушилися і влаштовувалися б. Варіантів зараз багато, головне бажання, від оренди квартири до того ж кредиту. А так, звичайно, що ж старатися так, адже дах над головою у них є, ось і не спішать щось міняти у своєму житті, бо й так добре їй було. А роки йдуть, накопичується втома, різні турботи і негаразди виникають, йде настрій молодий, з кожним роком почати вирішувати проблеми все складніше. Діти знову ж таки тепер двоє буде. Не здивуюся, якщо і через десять років вони в тій же квартирі будуть сидіти. А що ж вони самі дітям своїм залишать? Ось і думаю я тепер – можливо, ну його, не потрібно на собі кожну копійку рахувати і економити, допомагаючи дітям? Нехай починають з низького старту, сподіваються тільки на себе. Дивишся, досягнутий в житті більшого, гарних висот, а то коли все готове, то вже ніхто нічого й не цінує зовсім.
Хто його знає, як краще? Дай – недобре, і дай – теж не знати чи це на краще.
Фото ілюстративне.
