fbpx
Життєві історії
Подруга Мар’яни декілька років тому поїхала з дому, обжилася гарно в столиці, і все мріяла перевезти батьків до себе ближче. Тоді батькам не було ще шістдесяти, проте вони в один голос заявили, що, мовляв, старі ми вже переїжджати, не хочемо і не поїдемо. Відмовлялися, відмовлялися і дотягли. Тепер Мар’яні так шкода свою подругу, вона щодня телефонує своїй мамі і просить, щоб та продала свій дім

Мар’яні майже 30. Вони з чоловіком приїхали в столицю з невеликого містечка, тут працювали, ставали разом на ноги, народили дитину, якій вже виповнилося 4 роки, виплачують кредит за невелику, але власну квартиру в столиці. Обоє багато працюють, дитина ходить в садочок, вечорами сидить з нянею, адже повертається Мар’яна зі своєї роботи пізно, тому що, добиратися на роботу їй довго, а затори в столиці ввечері великі.

Їздити важко, але Мар’яна з чоловіком вже звикли. Трохи прикро, що не виходить практично серед тижня спілкуватися з дитиною, але тут вже нічого не поробиш. Намагаються надолужити у вихідні: гуляють, читають, ходять всі разом в кіно, в дитячі розважальні центри.

На маленькій батьківщині у Мар’яни залишилася мама, і жінка дуже хоче перевезти маму ближче до себе. Купити їй тут квартиру і жити поряд з нею.

Відверто кажучи, спочатку в цьому був особистий інтерес, можливо, навіть корисливий: Мар’яна мріяла, що мама допоможе їй з дитиною, дасть можливість вийти раніше з декрету. Але мама вперлася і ні в яку, відмовилася. Не те, щоб вона прямо вже не хотіла сидіти з дитиною: навпаки, завжди плаче по телефону, що внук росте далеко від бабусі, і виховує його чужа тітка, якась няня, ось жили б ближче і вона б гляділа. Але про те, щоб взяти і переїхати до улюбленого онука, бабуся навіть і чути не хоче.

– Та ну, навіщо мені це треба! – каже вона кожен раз. – Не говори мені такого. Я там нікого не знаю. Що я там у вас буду робити?

– Ну а що ти зараз у себе робиш? – запитує Мар’яна.

– Ой, тут у мене справ дуже багато! – каже мама-пенсіонерка. – По-перше, дача! Як я її кину? Погріб з соліннями! Подруги, по-друге! Собака, нарешті, у нас тут річка поруч, повітря чисте, а у вас? Навіщо мені це потрібно?

– Ну собаку можна привезти і сюди, це не проблема, – переконує Мар’яна. – Подруги знайдуться в будь-якому місці, вийдеш гуляти з собакою і познайомишся. І з дачею можна що-небудь придумати. Продамо твою квартиру, купимо тобі в сусідньому будинку якусь невеличку, відремонтуємо, всі клопоти візьмемо на себе. Зате всі поруч жити будемо, а це дуже зручно! Онук буде на очах у тебе рости. За українськими давніми традиціями споконвіку сім’ї разом жили, один одному допомагали, а у нас що? Давай, мамо, вирішуй і швидше.

– Ні, більше навіть говорити про це не хочу! – роздратовано відмахується мама. – Не хочу я переїжджати туди, не хочу і все. Кому я там потрібна, в тій столиці? Де народився, там і пригодився. Тут і попрощаються зі мною на батьківщині.

Зараз вже допомога з сином Мар’яні потрібна не особливо: їм пощастило, знайшли просто чудову няню, сусідку-пенсіонерку, яка за цілком прийнятні гроші не тільки сидить з дитиною вечорами, але і ще, шкодуючи Марину, яка працює з ранку і до пізнього вечора, і вечерю готує, і в квартирі трохи прибирається. Проте від ідеї перевезти маму ближче до них Мар’яна не відмовилася, час від часу піднімає це питання у розмові з мамою, але мама щоразу рішуче відмовляється і все.

Перед очима у Мар’яни приклад колеги, яка декілька років тому була в такому ж положенні – переїхала сама, обжилася гарно в столиці, і все мріяла перевезти батьків до себе ближче. Тоді батькам не було ще шістдесяти, проте вони в один голос заявили, що, мовляв, старі ми вже переїжджати, не хочемо і не поїдемо.

Відмовлялися, відмовлялися і дотягли. Батька не стало в минулому році, мамі зараз добре за сімдесят, хворіє, звичайно, з дому вийти важко, та й забуває все вона. А колега розривається: тут діти-підлітки, хоча й там не все добре, і це зараз відгукується ого-го. Тут робота, сім’я, чоловік, а там – недужа мати, якій стакан води нікому подати. Поїхати туди надовго не вийде. Перевозити маму зараз вже на порядок складніше, та й непросто це: повно прикладів, коли не можуть жити такі старі люди на новому місці. Та й не хоче вона, адже там тепер, крім дачі та подруг, тримає маленький горбик, де спочиває її чоловік – хто за ним догляне?

– Не треба було батьків слухати! – засмучується зараз колега, коли пройшло чимало часу. – Треба було настояти на своєму. Зараз би поруч жили, я б сама за нею стежила! Перевозь своїх ти батьків ближче до себе. Поки не пізно. Розумні люди всі батьків перевозять ближче до себе, причому, сильно не відкладаючи цю справу.

Дивлячись на засмучену колегу, яка постійно їздить туди-сюди, Мар’яна знову починає розмову з матір’ю з того ж питання, і знову отримує рішучу відмову.

– Відчепись ти від матері! – кажуть Мар’яні інші знайомі. – Вона доросла розумна людина, нехай вирішує сама, як їй краще буде. Ну не хочеться їй міняти місце проживання! Має на це вона повне право. А що буде потім, ніхто не знає. Поки живеться, нехай радіє життю вдома.

Право, звичайно, має. Але чому мати не думає про те, що буде через кілька років? Подруги, собака, дача, ех.

Як бути Мар’яні жінка не знає? Близьким людям дійсно краще жити поруч? Або дочка надмірно настирлива? Зрештою, життя непередбачуване, і все дійсно може обернутися абсолютно несподівано, адже ніхто не знає, що буде завтра.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixabay.

facebook