Ранок сорокаріччя настав для Софії не з дзвінкого тосту чи святкової метушні, а з густої, осінньої тиші. Це була не просто відсутність звуків, а вакуум, наповнений лише шелестом її власних, вже майже всохлих, сподівань. Поза вікном, за сірим листопадовим світанком, причаївся Київ, але тут, у їхній спальні, час завмер. Вона розплющила очі, дивлячись на знайому, як зморшка на власному обличчі, тріщину в гіпсокартоні над ліжком.
«Можливо, цього разу? — зашепотів її внутрішній Голос Виправдань, той невгамовний суфлер, який п’ятнадцять років намагався пояснити жорстокість чоловіка його «втомою» чи «складним характером». — Може, він готує сюрприз? Пішов по тістечка, поки я спала? Це ж Рубіж. Сорок років».
Вона обережно, як у ворожому таборі, повернула голову. Половина ліжка, де зазвичай спав Олег, була ідеально рівною. Акуратна, холодна порожнеча. Значить, він не просто встав — він зробив це давно, ретельно заправивши ковдру, немов стираючи сліди свого сну.
На тумбочці — нічого. Не було навіть натяку на увагу: ані поспіхом написаної листівки, ані коробки улюблених цукерок, які він колись називав її «паливом». Тільки склянка з водою, недопита з вечора, і блістер від його таблеток від тиску. Софія відчула, як її щойно пробуджене серце знову застигає, покриваючись інеєм.
Вона встала, відчуваючи важкість кожного свого сорокарічного кроку, накинула старенький, але м’який флісовий халат і пішла на кухню.
Олег сидів за столом. Звична картина останніх років: він, відгороджений від світу екраном планшета, немов крижаною стіною. Перед ним парувала чашка міцного чаю і лежав бутерброд з ковбасою. Зробив, звісно, лише собі.
— Доброго ранку, — її голос був тихим, майже благаючим, тремтяча струна.
Він не підвів погляду, лише видав коротке, незацікавлене «Угу», продовжуючи гортати стрічку новин.
— Чайник гарячий, — пробурмотів він.
Софія підійшла до вікна. Надворі мжичка — листопадовий дощ дрібною сіткою розмивав обриси сусідніх висоток, схожих на похмурих бетонних велетнів. Їй стало важко дихати. Сорок років. Цей вік, який мав бути точкою відліку, раптом став точкою неповернення. Вона згадала, як три роки тому святкувала його сорокаріччя: орендований ресторан на Лівому березі, подарунок — дорогий швейцарський годинник (на який вона потайки відкладала з премій майже рік), і головне — зворушливе слайд-шоу з їхніх спільних фотографій, яке вона монтувала до третьої ночі, щоб він відчув себе Королем.
Вона обернулася, притискаючись спиною до холодного підвіконня, шукаючи хоч якусь стійкість.
— Олеже, — вона підвищила голос, намагаючись надати йому дзвінкості. — Ти, часом, нічого не забув?
Він нарешті відірвався від екрана. Його погляд був на диво ясним, спокійним і абсолютно, до моторошності, байдужим. Сиві очі, які колись спалахували від бажання, тепер нагадували скло, крізь яке дивилася лише нудьга.
— В якому сенсі? — Він повільно відкусив бутерброд, ретельно пережовуючи. — А, про днюху? Пам’ятаю. З Днем народження. Здоров’я, щастя, успіхів.
І знову повернувся до новин.
Повітря на кухні стало густим і задушливим, немов розріджений кисень. Софія стояла, хапаючи ротом цю важку порожнечу. «З Днем народження»? Одною фразою? Між ковтком чаю і скролінгом стрічки?
— І все? — це було не питання, а крик, що вирвався з глибини її випаленої душі. Образа, гаряча і їдка, пропалила її звичний захисний шар терпіння. — Олеже, мені сорок років! Ми п’ятнадцять років разом! Я сподівалася… думала, ми хоча б увечері підемо кудись. Хоча б… квіти.
Вона спіткнулася. Просити подарунок було ницо. Але ще огиднішим було стояти і вимагати крихти уваги, як жебрачка біля церковних воріт.
— Я хотіла нові навушники, — видихнула вона, відчуваючи, як палають щоки від ганьби. — Мої зламалися, а я слухаю аудіокниги в метро. Вони коштують лише п’ять тисяч гривень…
Олег повільно відклав планшет. Тепер він дивився на неї уважно, і в куточках його губ з’явилася неприємна, крива посмішка. Він відкинувся на спинку стільця, схрестивши руки на грудях — поза прокурора чи начальника, що читає нотації недбайливому підлеглому.
— Навушники? — перепитав він. — А з якого це дива, Соню?
— Тобто? У мене ж день народження…
— І що? Це привід розтринькувати сімейний бюджет? — він підвівся і підійшов впритул. Софія інстинктивно втиснулася у підвіконня.
— Подарунок тобі на День народження? А ти його заслужила?
Софія завмерла, мов уражена струмом. Вона не могла повірити, що почула це вголос.
— Заслужила? — перепитала вона майже пошепки. — Ми що, на роботі? Я маю виконати план продажів, щоб отримати заохочення від чоловіка?
— А сім’я — це теж робота, люба, — менторським тоном промовив Олег, і це слово «люба» прозвучало, як знущання. — Давай дивитися правді у вічі. Вдома безлад — я вчора пилюку на полиці бачив. Вечеря минулого тижня двічі була замінена пельменями. У ліжку ти завжди «втомлена». Ти кисла, не надихаєш. За що тебе преміювати? Подарунки, Софіє, це заохочення. Стимул. А стимулювати поки що нічого. Старайся краще — будуть тобі і навушники, і ресторани.
Він поплескав її по плечу — принизливо, як вірного, але не дуже тямущого собаку — і вийшов із кухні.
— Я на роботу. Буду пізно. Вечерю приготуй нормальну. Хочу м’яса по-французьки, ситного. І приберися. Не надихає дивитися на цей бардак.
Софія залишилася сама посеред кухні. Сльози, які вона стримувала роками, нарешті прорвалися. Але це були не сльози образи — це був шок від холодного діагнозу. Її не люблять. Її оцінюють. Вона для нього — не дружина, а функція, побутовий агрегат, який почав давати збій і тому не заслуговує на ремонт чи техобслуговування.
«Пил на полиці», — прошепотіла вона, дивлячись на свої руки. Руки, які вчора до другої ночі прасували йому сорочки. Руки, які тягали важкі торби з “Сільпо”, бо “у нього болить спина”. Руки, які тримали його, коли він хворів, і підтримували його, коли він зривався.
Весь день на роботі пройшов, як у тумані. Колеги, не знаючи її особистої трагедії, дарували квіти, шампанське, сертифікат у СПА. Софія посміхалася, дякувала, пила ігристий напій, але всередині неї була випалена пустеля. Слова «А ти його заслужила?» лунали в голові гучним, безперервним набатом.
Вона повернулася додому раніше, щоб приготувати це кляте м’ясо по-французьки. Купила найкращу свинячу вирізку, витративши на це частину своїх відпускних. «Може, він просто був у поганому гуморі? — думала вона, нарізаючи цибулю, даючи останній шанс своєму Голосу Виправдань. — Може, в нього проблеми на роботі? Зараз прийде, побачить бенкет, розтане, вибачиться…» Синдром жертви працював ідеально: вона знову шукала провину лише в собі.
О сьомій вечора у двері подзвонили. Серце Софії підскочило. «Кур’єр! Сюрприз! Він розлютив мене вранці, щоб ефект був сильнішим!»
Вона кинулася відкривати, на ходу поправляючи зачіску.
На порозі стояв молодий хлопець у жовтій куртці служби доставки, ледь утримуючи величезну, просто гігантську коробку.
— Доставка, — видихнув він. — Куди заносити? Важенна, чорт.
Софія завмерла. На коробці красувався напис: «Smart TV, 65 дюймів, 8K, флагманська модель». Це був телевізор. Дорогий, сучасний, на який Олег місяцями облизувався в магазині.
— Це… нам? — прошепотіла вона розгублено. — Ми не замовляли.
— Квартира 45? Замовник Олег Ігорович? Оплачено онлайн.
— Так, заносьте…
Кур’єр затягнув коробку в коридор, і вона зайняла майже весь простір, немов монумент несподіваного щастя. Софія дивилася на глянцевий картон і відчувала, як у її висохлу душу повертається тепло. Телевізор! Нарешті! Це був подарунок. Грандіозний, для дому, для них двох. Ранкова сцена була просто жахливим, але все-таки жартом!
Чек випав із файлу, коли кур’єр простягнув їй накладну на підпис. Софія механічно підняла папірець.
Сума: 40 000 гривень. Це майже дві її зарплати.
Серце забилося шалено. А їй він пожалів п’ять тисяч на навушники…
У цей момент клацнув замок. Увійшов Олег. Побачив коробку, і його обличчя розпливлося в посмішці задоволення — тій самій, якої їй так не вистачало вранці.
— О, привезли! Оперативно.
— Олеже… — Софія зробила крок до нього, відчуваючи, як на очі навертаються сльози вдячності, що змінюються з почуттям провини за свої ранкові підозри. — Ти збожеволів? Це ж так дорого… Дякую! Я не чекала, правда…
Олег глянув на неї зі щирим подивом. Потім перевів погляд на коробку, потім знову на дружину. І засміявся. Коротко, сухо, зверхньо.
— Ти чого, Соню? Це не нам.
Світ захитався.
— А… кому? — прошепотіла вона, знаючи відповідь, але боячись її почути.
Олег простягнув руку, перевернув коробку. На бічній стороні маркером було недбало написано: «Для Оксани».
— Ну, Оксанці ж, — кивнув Олег, знімаючи черевики. — У неї старий згорів позавчора. Вона дзвонила, бідкалася, каже, дивитися нічого, а в неї ж улюблений турецький серіал. Не міг же я рідну сестру без телевізора залишити? У неї ж двоє дітей, їм мультики потрібні. І взагалі, у неї зараз складний період, підтримати треба.
— У неї є чоловік, — голос Софії тремтів так сильно, що аж зуби стукотіли. — У Оксани є чоловік, Олеже. Чому ти купуєш телевізор за сорок тисяч сестрі, яка має чоловіка, а мені, своїй дружині, у День народження кажеш, що я не заслужила навушники?
Олег насупився. Його хороший настрій зник, як ранковий туман.
— Знову ти починаєш? Не рахуй мої гроші. Оксана — моя рідна кров. Їй треба. А тобі навушники — це дурниці. І взагалі, я ж сказав: заслужиш — отримаєш. А поки йди м’ясо перевіряй, гаром пахне.
Він протиснувся повз неї, повз величезну коробку, яка перекривала повітря, і пішов мити руки.
Софія залишилася стояти в коридорі, поруч із подарунком за сорок тисяч, який був призначений не їй. У цей момент щось усередині неї померло. Чи не любов, чи не образа. Померла остання, найупертіша Надія. Вона кришталево ясно зрозуміла: вона може вилизати квартиру до блиску, приготувати хоч бенкет на весь світ, стати ідеальною гейшею — вона ніколи не «заслужить». Бо справа не в заслугах. Справа в тому, що для нього вона безкоштовний додаток до його комфорту. А Оксана — Людина.
Запах підгорілого м’яса поповз із кухні. Софія повільно повернула голову.
— Нехай горить, — сказала вона вголос. — Нехай згорить до чортової матері.
Їдкий, чорний дим виповзав із духовки, заповнюючи кухню сизим туманом. Пахло горілим жиром, безнадійністю і неминучим скандалом. Софія стояла серед цього чаду нерухомо, не намагаючись ні вимкнути газ, ні відчинити вікно. Вона спостерігала за димом з якимсь відстороненим, науковим інтересом, наче спостерігала за хімічною реакцією, яка нарешті пішла не за планом, а за істиною.
— Софіє! Ти що, заснула?! — Олег влетів на кухню, розмахуючи руками, наче намагався розігнати туман. — Смердить на весь під’їзд! Ти що, зовсім здуріла?!
Він кинувся до плити, рвонув дверцята духовки. Клуби диму вирвалися назовні, обпікаючи його обличчя. Він закашлявся, схопив прихватку і витягнув деко. Те, що годину тому було добірною вирізкою під шапкою із сиру та майонезу, тепер нагадувало шматки обвугленого асфальту.
— Твою ж…! — Олег жбурнув деко на варильну панель із таким гуркотом, що задзвеніли чашки у шафі. — Півтора кілограми м’яса! Софіє, ти чим слухала, коли я просив вечерю? Я приходжу втомлений, голодний, а ти… Ти навіть елементарного зробити не можеш!
Він повернувся до неї, обличчя його було червоним від гніву і жару.
— Ну, що ти мовчиш? Язика проковтнула? Стоїш, очима кліпаєш. Ти розумієш, що ми залишилися без вечері?!
Софія повільно перевела погляд із чорного вугілля на чоловіка. Вперше за багато років його крик не викликав у неї бажання згорнутися в клубок, виправдовуватися, лепетати вибачення. Страх, цей вічний її супутник, зник. На його місці утворилася крижана, кришталева ясність.
— М’ясо згоріло, Олеже, — сказала вона тихо, але голос пролунав несподівано твердо, як удар молотка по ковадлу. — Тому, що я про нього не думала. Я думала про те, чому телевізор для твоєї сестри коштує сорок тисяч, а навушники для твоєї дружини — це «дурниці», які треба заслужити.
Олег завмер. Він явно не очікував контратаки. Зазвичай у такі моменти Софія вже бігала з ганчіркою, провітрювала і судомно смажила яєчню, щоб загладити провину.
— Ти знову за своє? — Він скривився, наче від зубного болю. — Я тобі пояснив: Оксані треба. Це допомога сім’ї. А ти просто заздриш. Дрібна, заздрісна баба. Ось тому ти нічого і не заслужила. Подивися на себе! М’ясо спалила, вдома дим коромислом, кисле обличчя. За що тобі подарунки дарувати? За те, що ти мені нерви псуєш?
У цей момент у кишені його штанів задзвонив телефон. Олег витяг апарат, глянув на екран, і обличчя його миттєво змінилося. Гнівна маска сповзла, змінившись виразом єлейної, братньої ніжності.
— Так, Оксанчик! Привіт, моя гарна! — забурмотів він у слухавку, відвертаючись від Софії до вікна. — Привезли? Ну як, подобається? Величезний, так! Картинка — вогонь, я сам вибирав, відгуки читав… Та кинь ти, які гроші, для коханої сестрички нічого не шкода! Головне, щоб ти посміхалася.
Софія стояла і слухала. Кожне його слово, сказане сестрі, було як удар батогом по спині, що вже звикла до болю.
«Нічого не шкода». «Головне, щоб ти посміхалася».
Вона згадала, як місяць тому просила у нього три тисячі на пломбу. Він тоді влаштував годинну лекцію про те, що треба чистити зуби краще, а не «витрачати сімейний бюджет на стоматологів-шарлатанів», і дав гроші з таким виглядом, ніби відривав шматок плоті від серця.
— Ага, ага, — кивав Олег, сміючись із жарту сестри. — Так, звичайно, обмиємо! Заїжджай на вихідних… Ні, Софія нічого не скаже, вона буде тільки рада. Все, цілую, давай.
Він натиснув відбій і повернувся до дружини, вже знову одягаючи маску суворого контролера.
— Чула? Оксана задоволена. Людина щаслива. А ти тут стоїш і отрутою капаєш. Гаразд, провітрюй давай, я піцу замовлю. З твоїми кулінарними талантами з голоду здохнеш. І прибери цей срач, щоб через півгодини гаром не пахло.
Він рушив до виходу з кухні, впевнений, що віддав розпорядження, і вони будуть виконані.
— Ні, — сказала Софія.
Олег зупинився у дверях.
— Що «ні»?
— Я не буду провітрювати. І прибирати не буду. І піцу твою я їсти не буду.
Софія розв’язала пояс домашнього халата. Зняла його і кинула прямо на підлогу, у калюжу брудної води, що накрапала з дека. Під халатом на ній була та сама ошатна сукня, в якій вона прийшла з роботи і яку так і не переодягла, сподіваючись на свято, що не відбулося.
— Ти куди зібралася? — Олег нахмурився, оглядаючи її. — На ніч дивлячись?
Софія мовчки пройшла повз нього в коридор. Величезна коробка від телевізора так само перегороджувала прохід, немов барикада, що розділяла їхнє життя. Софія протиснулася боком, зачепила коробку плечем, і та хитнулася.
Вона одягла пальто. Взула чоботи. Взяла сумку.
— Софіє! Я з тобою розмовляю! — Олег підвищив голос, починаючи злитися по-справжньому. — Ти що, істерику вирішила закотити? Демонстрація характеру? Повернися на кухню і займися справою! У тебе чоловік голодний!
Софія взялася за ручку вхідних дверей. Обернулася.
— У мене сьогодні День народження, Олеже. Мені сорок років. І я щойно зрозуміла, що єдиний подарунок, на який я справді заслужила і можу собі дозволити прямо зараз, — це вечір без тебе.
— Та ти ненормальна! — гаркнув він. — Іди! Вали! Тільки врахуй: повернешся — двері будуть замкнені! Будеш на килимку ночувати, поки вибачення не попросиш!
— Я не повернуся, — спокійно відповіла вона. — Не сьогодні. І не завтра.
Вона вийшла в під’їзд і зачинила двері. Клацання замка пролунало як постріл — постріл, що обірвав п’ятнадцять років.
На вулиці дощ посилився, перетворившись на справжню осінню зливу. Але Софія не відчувала холоду. Навпаки, крижані струмені, що стікали по обличчю, змивали з неї цю липку павутину приниження, в якій вона жила роками.
Вона дійшла до рогу будинку, де світилася вивіска невеликого готелю. «Едем. Номери люкс та стандарт».
Вона штовхнула важкі скляні двері.
Адміністратор, сонна дівчина з яскраво-фіолетовим волоссям, здивовано подивилася на мокру жінку у вечірній сукні та пальті.
— Добрий вечір. Мені потрібен номер. Люкс. Із великою ванною, — сказала Софія.
— На добу?
— Так. І пляшку напівсухого Просекко. І асорті фруктів. І… — Вона на секунду замислилася. — Маєте доставку їжі? Я хочу стейк.
Найдорожчий, що є. Не згорілий.
Дівчина застукала по клавішах.
— З вас чотири тисячі гривень.
Софія дістала карту. Ту саму, на яку їй сьогодні прийшли відпускні та премія, які вона планувала відкласти на «чорний день» або на ремонт машини Олега.
Вона приклала пластик до терміналу. Пік. Оплата пройшла.
Жодного почуття провини. Жодної «жаби».
Тільки дивне, п’янке відчуття влади над власним життям. Вона щойно витратила суму, рівну тижню їхніх спільних продуктів, і світ не впав.
Піднявшись у номер, Софія насамперед вимкнула телефон. На екрані вже висіло п’ять пропущених від «Коханий» (так він був записаний, яка ж іронія). Потім пішла у ванну, увімкнула воду і висипала туди всю сіль і піну, які знайшла на поличці.
Вона лежала в гарячій воді, пила холодне Просекко з високого келиха і дивилася на свій відбиток у дзеркалі навпроти. Втомлена жінка з потьоклою тушшю зникала. На неї дивилася незнайомка. Трохи налякана, але Жива.
У голові крутилися слова чоловіка: «Подарунок тобі на День народження? А ти його заслужила?».
— Так, — сказала Софія своєму відображенню, піднімаючи келих. — Я заслужила. Я заслужила право не бути прислугою. Я заслужила право не чути, що я гірша за сестру. Я заслужила право на тишу і власне ім’я.
Але ранок приніс не тільки спокій, а й жорстоку правду.
Телефон завібрував, ледве впіймавши мережу. Повідомлення сипалися з кулеметною чергою: 52 пропущені дзвінки, 38 від Олега, 10 від свекрухи, 4 від Оксани.
Повідомлення від Олега коливалися від погроз («Ти де? Повернися негайно!») до маніпуляцій («У мами тиск, ти її вбити хочеш?») і раптового «миротворства» («Софіє, візьми слухавку, нам треба поговорити спокійно»).
Софія сіла на край ліжка і відкрила банківську програму. Потрібно було перевірити залишок коштів, щоб зрозуміти, як винайняти житло. На зарплатній карті лишалося двадцять п’ять тисяч гривень.
Вона змахнула екран ліворуч, щоб перевірити накопичувальний рахунок «На відпустку», куди вона потайки від Олега кидала по тисячі-дві щомісяця.
Рахунок був порожній.
Софія моргнула. Серце пропустило удар. Вона відкрила історію операцій.
Вчора о 14:30. Переказ на карту стороннього банку. 45 000 гривень. Отримувач: Олег Ігорович В.
Вчора вдень. Саме тоді, коли вона була на роботі.
Холод, липкий і нудотний, поповз спиною. У Олега був доступ до її застосунку. Рік тому, коли вона міняла телефон, він сам усе налаштовував: «Я зроблю, ти ж вічно плутаєшся в паролях», — сказав він тоді «дбайливо». І вона, дурепа, довірилася.
Але це не все.
У списку рахунків з’явився новий, незнайомий прямокутник.
Кредитна картка «100 днів без відсотків».
Баланс: -55 000 гривень.
Софія ніколи не брала кредиток. Вона боялася боргів, як вогню.
Відкрила деталізацію.
Операція: «Comfy», покупка електроніки. Сума: 100 000 гривень. Вчора, 16:00.
Слідом — внесення готівки: 45 000 гривень (ті самі, що він вкрав з її накопичувального рахунку).
Залишок боргу: 55 000 гривень.
Пазл склався з оглушливим клацанням. Вчорашній телевізор. Подарунок сестрі за сто тисяч. Олег не просто купив його. Він купив його за її рахунок. Він зайшов у її додаток (поки вона була на роботі), оформив миттєву віртуальну кредитку, сплатив телевізор, а потім, щоб хоч якось перекрити ліміт, вигріб її заначку «На відпустку».
Він вкрав її гроші. Вкрав її кредитну історію. Вкрав її фінансове ім’я. І при цьому ввечері, дивлячись їй у вічі, він смів говорити: «Подарунок тобі? А ти його заслужила?».
Телефон знову задзвонив. Вхідний дзвінок. «Коханий».
Софія дивилася на екран. Страх, який мучив її роками, згорів, як м’ясо в духовці. Залишилася лише огида. Чиста, дистильована огида, яку відчуваєш, наступивши в бруд.
Вона натиснула «Прийняти».
— Ну, нарешті! — заволав Олег у слухавку. — Ти де вештаєшся?! Влаштувала цирк! Мати з тиском лежить, я на роботу спізнився! Швидко додому!
— Олеже, — перебила вона. Голос був спокійний, майже мертвий.
— Що «Олеже»?! Ти хоч розумієш, що ти наробила? Ти сім’ю руйнуєш через свою істерику!
— Я бачила банк, Олеже.
Тиша. Миттєва, гулка тиша. Він задихнувся на півслові.
— Який банк? — голос його здригнувся, ставши одразу на октаву нижче.
— Той, де ти вчора оформив на мене кредитку. І той, з якого ти вкрав сорок п’ять тисяч моїх.
— Ти… ти не так зрозуміла, — забурмотів він швидко, і Софія майже фізично побачила, як бігають його очі, шукаючи вихід. — Соню, ну послухай. У мене ліміт був вичерпаний, а акція на телевізор закінчувалася. Я хотів якнайкраще! Я б закрив! З премії віддам! Це ж тимчасово, перехопити просто… Ми ж сім’я, у нас спільний бюджет!
— У нас немає спільного бюджету, Олеже. У нас є твої гроші — для тебе та твоєї сестри. І є мої гроші, які ти крадеш.
— Не смій кидатися такими словами! — верескнув він, переходячи в атаку. — Крадеш! Я твій чоловік! Я маю право розпоряджатися сім’єю! Ти все одно б ці гроші на дурницю спустила, а тут річ! Оксані треба, у неї діти! Ти що, пошкодуєш племінникам?!
— Я зараз іду до поліції, — сказала Софія.
— Що?!
— До поліції. Писати заяву про шахрайство. Незаконне оформлення кредиту на третю особу. Розкрадання коштів.
— Ти дурна? — він засміявся, але сміх був нервовий, істеричний. — Яка поліція? Хто в тебе заяву прийме? Ми у шлюбі! Скажуть — сімейні розбірки. Не ганьби, Соню! Приходь додому, я все поясню. Куплю я тобі твої навушники, чорт із тобою!
— Навушники? — Софія гірко посміхнулася. — Знаєш, Олеже, ти так дешево цінуєш мене. Навіть прикро.
— Софіє, не смій! Якщо ти підеш до ментів, я… я тебе в порошок зітру! Ти знаєш мене! У мене зв’язки! Ти без копійки залишишся!
— Я й так без копійки. Завдяки тобі. А щодо зв’язків… Подивимося. У мене є скріншоти. Є IP-адреса входу в банк. І є твій підпис на накладній кур’єра, який ти вчора так необачно поставив.
Вона натиснула «Відбій».
Руки тремтіли, але це було тремтіння чистого адреналіну. Вона вийшла з готелю. Ноги самі несли її до відділення банку. Їй треба було все заблокувати. Відрізати його від фінансової кровоносної системи.
У банку дівчина-операціоніст, вислухавши плутану розповідь, співчутливо цокнула язиком.
— Карти я заблокую. Доступ до онлайн-банку скину. Але за кредитом… Вам доведеться писати претензію. І так, заява до поліції дуже допоможе. Без талона КУСП банк розглядатиме справу довго.
— Я напишу, — кивнула Софія.
Вона вийшла на вулицю з пачкою паперів. Вільна. Пограбована, зраджена, з кредитом на 55 тисяч, але вільна.
Телефон знову задзвонив. Цього разу висвітилося ім’я Оксана. Щаслива власниця телевізора.
Софія відповіла.
— Софіє! Ти що там влаштувала?! — голос Оксани верещав, як іржавий замок. — Олежка дзвонив, мало не плаче! Ти чого мужика до інфаркту доводиш? Через якісь гроші? Тобі шкода для рідні? Ми ж, між іншим, хотіли тебе у вихідні на шашлики покликати, обмити покупку! А ти… невдячна!
— Оксано, — сказала Софія голосно і виразно. — Телевізор, який стоїть у тебе в кімнаті, куплений на мої гроші. Вкрадені в мене. Я йду до поліції. Ти маєш два варіанти: або ти повертаєш мені сто тисяч гривень сьогодні до вечора. Або завтра до тебе прийдуть описувати цей телевізор як речовий доказ у кримінальній справі.
— Ти… ти брешеш! — голос Оксани дав півня. — Це подарунок брата!
— Це кредит, оформлений на моє ім’я. Час пішов, Оксано.
Софія повісила слухавку. Вона знала: грошей вони не повернуть. Але це було неважливо. Важливо було те, що вона нарешті перестала бути жертвою.
Наступні дні Софія провела в бюрократичному пеклі. Вона писала пояснювальні в банку, сиділа в черзі до дільничного в задушливому коридорі відділу поліції, де пахло тютюном і бідою. Дільничний, втомлений майор, заяву прийняв, але чесно попередив: «Справа сімейна, довести намір складно. Він скаже, ви самі дозволили».
Софія зняла крихітну студію на околиці, з видом на промзону. Там був старий диван і чисте, вільне повітря. Олег затих. Після того, як до нього на роботу прийшов дільничний, телефон чоловіка замовк. Софія почала думати, що перемога дісталася їй малою кров’ю.
Вона помилялась.
У п’ятницю ввечері біля офісного центру стояла знайома машина Олега. Софія приготувалася розвернутися, але двері пасажирського сидіння відчинилися.
Звідти вийшла не Оксана. Звідти, спираючись на паличку, насилу вибралася мати Софії, Галина Іванівна. Мама, яка жила в іншому місті, за двісті кілометрів.
— Доню… — Галина Іванівна заридала одразу, картинно розкинувши руки.
Олег вийшов слідом. Вигляд у нього був скорботний і урочистий, як у трунаря. Він підтримував тещу під лікоть, демонструючи: «Дивися, до чого ти довела святу жінку».
— Мамо? — Софія застигла. — Ти як тут?
— Олежик привіз, — схлипнула мати, повисаючи на доньці. — Подзвонив, сказав, біда у вас. Що ти, Софійко, збожеволіла. З дому пішла, на чоловіка міліцію нацькувала. Ганьба яка! Батько в труні перевертається!
— Мамо, почекай, — Софія спробувала відсторонитися. — Ти знаєш, що він зробив? Він вкрав мої гроші. Оформив на мене кредит потайки. Купив сестрі телевізор, а мене залишив ні з чим.
— Ой, які гроші! — відмахнулася мати, ніби йшлося про розбиту чашку. — Справа наживна! Він же твій чоловік! Він пояснив: сестрі допомогти треба було, ситуація критична. А ти? Через папірці сім’ю руйнуєш? Я тебе егоїсткою не виховувала!
Софія дивилася на матір, і відчувала, як усередині руйнується остання опора. Олег використав заборонений прийом. Він привіз «важку артилерію», знаючи, що Софія з дитинства боялася засмутити маму, боялася бути «поганою донькою». Він використав найсвятіше — материнське почуття обов’язку — як палицю, щоб загнати жертву назад у стійло.
Олег стояв трохи осторонь, і в його очах Софія побачила тріумф. Він був упевнений: зараз вона зламається.
— Повернися, доню, — нила мати. — Олежик такий хороший, дбайливий. Он, ліки мені купив дорогі, їхав за мною таку далечінь. А ти? Сама хочеш залишитися? Кому ти потрібна у сорок років? Розлучена, без дітей, з поганим характером. Ти ж пропадеш! Пошкодуй матір!
Слова падали у бруд важким камінням. «Нікому не потрібна». «Пошкодуй матір». «Олежик хороший».
Софія подивилася на чоловіка.
— Ти купив їй ліки на мої гроші? — спитала вона тихо. — На сорок п’ять тисяч, що зняв з мого рахунку?
Олег здригнувся, але маску святоші не зняв.
— Я дбаю про сім’ю, Софіє. На відміну від тебе. Мамі погано, а ти про гроші. Подивися на неї, у неї серце болить через тебе! Сідай у машину. Досить ганьбитися перед людьми. Забереш заяву, і ми забудемо це марення.
У цей момент Софія зрозуміла: він не просто злодій. Він — садист. Він насолоджується цією виставою.
Вона м’яко, але твердо відчепила руки матері.
— Мамо, — сказала вона, дивлячись Галині Іванівні у вічі. — Я люблю тебе. Але в машину до цієї людини я не сяду. Він злодій і аб’юзер. А якщо ти вважаєш, що телевізор для Оксани важливіший, ніж честь твоєї доньки, то нам із тобою нема про що говорити.
— Що?! — мати поперхнулася сльозами. — Ти рідну матір женеш? Заради гордині? Та я прокляну тебе!
— Проклинай, — Софія відчула дивну, неземну легкість. Пуповина, яка душила її сорок років, змушуючи бути «хорошою дівчинкою», нарешті луснула. — Олеже, відвези її на вокзал. Або додому. Ти ж дбайливий. Ось і дбай. А я подаю на розлучення.
— Ти пошкодуєш! — заволав Олег, миттєво гублячи доброчесність. — Ти приповзеш! Ти здохнеш у злиднях із цими кредитами! Я жодної копійки не віддам!
— Не віддавай, — Софія посміхнулася. І це була усмішка щасливої, вільної людини. — Вважай, що я купила у тебе цей телевізор. І знаєш що? Картинка в ньому, може, і чітка, але твоя сутність все одно гнила. А я купила собі щось більше.
Вона розвернулася і пішла до метро. Спина була прямою, хоча ноги тремтіли. Ззаду кричала мати, сипав прокльонами Олег, але Софія їх уже не чула. Шум міста заглушав голоси минулого.
Пройшов місяць. Софія отримала першу зарплату. Половину вона одразу перевела в рахунок погашення того проклятого кредиту. Жити доводилося скромно, на гречці та кефірі, ще півроку. Розлучення йшло важко, Олег відмовлявся платити аліменти, хоча дітей у них не було, але він вимагав грошову компенсацію за «вкладення у квартиру».
Але п’ять тисяч гривень, що залишилися, Софія не відклала. Вона зайшла до магазину електроніки на Хрещатику. Довго стояла біля вітрини з навушниками. Вибирала. Приміряла.
— Вам допомогти? — запитав консультант.
— Так, — сказала Софія. — Мені потрібні ці. Бездротові. З найкращим шумозаглушенням. Щоб не чути нічого зайвого.
Вона вийшла з магазину, розірвала упаковку просто на вулиці. Вставила навушники у вуха. Увімкнула улюблену джазову музику.
Світ навколо став беззвучним кіно. Люди поспішали, машини сигналили, десь, можливо, Олег дивився телевізор із сестрою та обговорював «колишню дурепу», але Софія цього не чула.
У її світі грав джаз.
— Подарунок тобі на День народження? — запитала вона сама подумки. — Так. Я на нього заслужила.
І вперше за сорок років вона знала: це була абсолютна правда. Іноді ціна свободи — це зрада найближчих та борги. Але ця ціна варта того.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстраьтвне.
