Надійка дуже любила приїздити в село. Особливо любила озеро, про яке в селі ходило багато легенд. І вишню під хатою дуже любила. Мама розповідала, що саме тут вона зробила свої перші кроки. Її гілки наполовину всохли, але дерево так ніхто і не наважується зрізати.
Молода сім’я покинула село, коли їм надали житло у місті, де Надійчин батько працював на одному з підприємств. Але дівчина все одно любила приїжджати в село: і коли ходила в школу, і коли навчалася у вузі, і навіть коли вже пішла на свій хліб. Населений пункт, у якому вона народилася і провела перші роки свого життя, знаходився неподалік містечка, всього за сорок кілометрів. За матеріалами.
Тож тільки випадала вільна хвилина, Надія сідала в автобус і їхала до бабусі. Роки додали обличчю старенької зморщок, нагнули до землі, висушили її руки, але не позбавили оптимізму, радості та життєвої мудрості, не забрали хорошої пам’яті. Тож внучці було про що поговорити з бабцею. Вечори за чаєм з трав і цікавими розповідями старенької проходили швидко. Особливо дівчина любила слухати про озеро, що було неподалік села. Адже у ньому вона зустрічала ранок, оздоровлюючись прохолодною водою, і вечір, спостерігаючи, як останні промені сонця лоскочуть хвилю.
Одного разу, отак бавлячись у воді, вона помітила біля самісінького берега, як щось блиснуло на сонці. Подумала, здалося, але підійшовши ближче, розгледіла, що до берега прибило каблучку. Про те, що ці води бачили багато подій, які відбувалися в житті села і навіть країни, Надійка чула. Але вірила і не вірила… Наприклад, інформацію про те, що колись, у сиву давнину, тут затонула церква, вона вважала легендою. Чула від старожилів і про літак, що впав в озеро. Але де ж він? Мабуть, його давно уже витягнули.
Про каблучку, яку дівчина знайшла в озері, нікому не сказала. Подумала, що хтось з відпочиваючих загубив, і про це нікому не повідомив. Адже в селі біля клубу частенько з’являлися різні оголошення: то хтось загубив біля озера кота і просив повернути за винагороду, то: «Посіяв дорогий годинник. Поверніть, бо дуже пам’ятний подарунок…»
А перстень і справді був гарний: золотий, з великим синім каменем… Наступного ранку дівчина поїхала на роботу, тож навіть не повідомила про знахідку бабусі.
Обновку Надії одразу помітили подруги.
– О, хто подарував? – заздрісно защебетала колега Жанна, скоса зиркаючи на персня.
Хоч і хотіла Надька сказати правду, але чомусь вирішила відповісти в тон:
– Звісно, що залицяльник…
– Дорогий, бо старовинний, – оцінила Жаннуся, яка любила такі «цяцьки».
Коли ж у Надії ввечері почала боліти голова, вона не звернула на це уваги.
– Знову перевтома, – подумала. – Я так багато сиджу за комп’ютером. Треба більше пити води…
І ковтаючи з великої чашки узвар, вона всілася на м’якому дивані у своїй кімнаті. На руці виблискував перстень. «А справді, мабуть, старовинний, – знову задріботіли думки в голові Надії, коли вона згадувала вранішню розмову з подругою. – Це ж яку дорогу річ хтось загубив… Якби знала хто, повернула б…»
Дівчина, допивши напій, вляглася спати. На ранок біль не минув. А за два тижні Надія схудла, стало мучити безсоння і здалося, що сили покидають її. Медики порадили: треба відпочити. І вона взяла відпустку та поїхала до бабусі.
А та тільки глянула на внучку – і в долоні сплеснула:
– Ой, людоньки, що ж то сталося – ти ж бліда, як полотно, що он там у скрині лежить, – мовила до Надійки, і вже подавала їй у кварті холодну водичку.
Оскільки внучка з бабусею ділилася усіма секретами, то й розповіла, що тіло почало боліти два тижні тому, коли вона приїхала із села.
– А це що таке? – вказала старенька на персня.
– То я його знайшла ще тоді, коли востаннє в тебе, ба, була. З озера виловила…
Старенька аж на лиці змінилася і згадала давню історію, але таку моторошну, що розповідати відмовилася. Попросила лише негайно позбутися каблучки.
– Не твоє… Де взяла, туди і занеси… Недобра у ньому енергія. Горем від нього пахне… Скинь і віддай воді. Там йому місце…
Надійка миттю кинулася до озера. Хоч і жаль було розставатися з перснем, але скинувши з пальця, вона щосили жбурнула його у воду. Бульк – і не стало того, що забирало її соки… Цю ніч вона спала, як немовля. На ранок де й біль подівся. Більше її невідомі недуги не турбували.
– Якщо не твоє, то й не треба брати, – вирішила дівчина.
Відтоді вона назавжди для себе визначила, що чужі знахідки ніколи не можна брати собі.
За матеріалами Тетяна ХУТІРСЬКА.
Фото ілюстративне – wallpapers.
