Рідна мама відраджувала, а свекруха підтримала.
Олена і Михайло довго чекали малюка, і ось після чергової невдачі, вирішили вони взяти дитину з дитячого будинку. Їм сподобалася білява дівчинка на ім’я Анастасія. На той момент їй вже виповнилося три роки. За матеріалами
Вихователька повідомила, що дівчинка боязка, полохлива, мабуть всякого надивилася за свою не встигла ще початися життя.
Олена сподівалася, що в родині дівчинка «відігріється», і все у них буде добре.
Мама Михайла, Антоніна Іванівна, про онуків мріяла давно. Чекала поповнення в сімействі з нетерпінням. Коли Настю привезли додому, дівчинка втекла в кут, заплакала, так і просиділа весь вечір, ніхто не зміг її звідти витягти. Звичайно бабуся запропонувала забрати дитину до себе, заспокоїти, розповісти казку.
– Ні, так не можна. Нехай дитина звикне до будинку і батькам. Та й Олені буде легше, прийти в себе – сказав Михайло.
Так йшли день за днем, дівчинка продовжувала уникати всіх, постійно плакала, розмовляти ні з ким не хотіла. Єдиним другом і товаришем був у неї кіт, який жив у Антоніни Іванівни. Там, вона трохи оживала і навіть іноді посміхалася. Тим часом Олена почала опускати руки.
– Ніколи вона до нас не звикне, кожен день ниє. Я вже втомилася, що нам робити?
Михайло ласкаво гладив дружину по щоках, просив ще трохи почекати, все владнається. Дівчинка звикне. Вона сумує за мамою дуже. Мабуть важко їй відпустити минуле, але час лікує …
… І тут, як грім серед ясного неба новина, новоспечені батьки вирішили віддати дитину назад в дитбудинок. Тут втрутилася друга бабуся, мама Олени, бачачи, що дочці краще не стає, а дитина навіть близько до себе не підпускає молоду жінку, вона наполягла на тому, щоб дівчину здали назад.
Антоніна Іванівна все кинула і помчала до сина додому. Двері відчинила Олена, провела на кухню, де сиділа дівчинка перед недоторканою тарілкою з кашею, і нила.
– Не можу більше чути це виття – сказала жінка, – посидь з нею, будь-ласка!
– Олено, я розумію, як тобі важко. Але ти тільки уяви скільки ця крихітка перенесла. Повір, їй важче подвійно! Адже вона не потрібна була нікому в своїй родині, жила в страху, як загнаний звір. Мабуть тільки почала звикати до дитбудинку, а тут новий дім і сім’я. Тільки ласкою і добротою можна її вилiкувати.
Але Олена наполягала на своєму, мовляв рішення прийнято, так буде легше всім.
– Жаліти потім будеш, жінці погано без дитини. Давайте дамо собі ще один шанс! Поживіть з Настею у мене якийсь час, потім видно буде.
Так і зробили. В цей же вечір невістка з донькою приїхали до бабусі.
… А через місяць дівчинку було вже не впізнати, вона весело носилася по будинку, почала потихеньку називати Олену мамою! Обожнювала гратися з татом після його приходу з роботи.
Повернулися Анастасія з Оленою додому, а на вихідні до бабусі так і продовжували приїжджати. Потім Настю оформили в дитячий садок, де з’ясувалося, що дівчинка до всього дуже здібна, особливо в музичному плані.
Загалом, потихеньку всі страхи залишилися позаду, дівчинка звикла до нової сім’ї, а батьки не натішаться своєю прийомною дочкою.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
