В Італію я виїхала ще доволі молодою, приїхала, коли мені виповнилося 35 років. І от я тут працюю вже 22 роки. Я була однією з перших українок, хто вирушив шукати щастя на чужині.
Було важко знайти роботу, адже наших жінок тоді там практично ще не було. Але ще важче на душі було від того, що вдома я залишила на свою маму двох своїх синів. Миколі на той час було 14 років, а Ігорчику 11. З чоловіком я давно розлучилася, він пішов до іншої жінки, а про наших дітей навіть не згадував.
Це зараз приїжджаєш в Італію і на кожному повороті чуєш українську мову. А тоді я два тижні жила на вулиці і коли вже майже втратила надію, знайшла роботу. Вірніше, робота знайшла мене. Я голодна і знесилена сиділа на лавочці і побачила, що гарний чоловік, італієць, присів поряд.
Він запитав мене, чи потрібна мені допомога. Я відмовилася, але мій вигляд свідчив про протилежне. Антоніо все ж забрав мене до себе і спочатку нагодував. А потім я побачила, що у нього хвора дружина. Так я і залишилася в цій сім’ї. Мову вчила разом з ними, вони мені дуже допомагали.
Я доглядала за його дружиною Амелією, у них було двоє дівчаток. Дружина занедужала відразу після народження другої доньки. То ж вихованням дітей займався Антоніо. З моєю появою в їхньому домі, їхнє життя кардинально змінилося. Я старалася з усіх сил, стала для дівчат мамою. Антоніо був дуже вдячним мені за це.
Одного разу я розповіла йому, що в Україні у мене залишилося двоє дітей. Він мовчав, а на наступний день покликав мене і запитав, чи не хочу я забрати своїх дітей сюди. Я сказала, що дуже хочу, але це неможливо. На що Антоніо відповів мені, що немає нічого неможливого. На той час я жила в їхній сім’ї більше року.
Я навіть не уявляла, що синьйор зробить це для мене, але через кілька місяців він оформив мої документи і сказав їхати додому і привозити дітей. Я не чулася від щастя. Повернулася в Україну, але мій колишній чоловік не хотів давати дозвіл на те, щоб я забрала дітей з собою. Мені довелося йому навіть заплатити за це.
Таким чином, з допомогою Антоніо мені вдалося забрати дітей. Синьйор дозволив, щоб діти жили в його домі, виділив для них кімнату і допоміг влаштувати у школу. Його доньки були молодшими за моїх синів, але дуже допомагали їм у навчанні. Можна сказати, мені і моїм дітям дуже пощастило. За 20 років проживання в Італії вони знайшли себе: старший син став архітектором, а молодший – перукарем, відкрив свою перукарню.
Вони майже не відрізняються від італійців, хоча дружин вони собі вибрали з України. Тепер невістки і внуки живуть тут, зі мною. Я щаслива, тому що розумію, що вчинила правильно, забравши дітей.
В родині Антоніо і Амелії я пропрацювала 17 років. П’ять років тому не стало Антоніо, його дружину забрала до себе їх старша донька, яка на той час вже вийшла заміж і переїхала в інший регіон Італії. Я тепер без проблем знайшла іншу роботу. Влаштувалася на прибирання до однієї італійки. Там я познайомилася з Анною. Вона прибирала в будинку навпроти.
Ми часто з нею спілкувалися. Анна приблизно моя ровесниця і я знала, що в Україні у неї залишився син. Вона вже 16 років тут, але відколи отримала документи, щороку їде додому на кілька тижнів. Розповідала мені, що всі гроші вона висилає синові, який на той час вже мав дружину і дитину.
А якось Анна мені зателефонувала і запитала, чи не можу я на кілька тижнів знайти їй заміну – їй терміново треба поїхати додому, а вона не хоче втрачати роботу. Я допомогла їй, знайшла жінку на підміну.
Повернулася Анна через три тижні вся в чорному одязі. Вона сама захотіла розповісти мені свою історію. Єдиний син, заради якого вона жила і працювала тут, занапастив своє життя. Мама постійно присилала йому гроші, намагаючись хоч якось компенсувати свою відсутність, а він подружився із оковитою.
Ні дружина, ні поява дитини не змогли відвадити його від цієї звички. Невістка зателефонувала, коли син потрапив до лікарні. Анна ще встигла з ним попрощатися. Як вона себе картала за те, що вчасно не забрала його до себе, можливо, його доля склалася б по-іншому.
Я нічого не могла сказати Анні. Просто мовчки співчувала їй. Доля заробітчанок часом буває дуже непроста…
Спеціально для ukrainians.today.
Фото ілюстративне – gazetaukrainska.
