fbpx
Життєві історії
– Почула в конторі, що мій син з дочкою доярки сходитися надумав! – говорила Зойка. – Та що ти з нею бачити будеш? Корів, телят і фури з гноєм та силосом! Ганьба яка: молодий бухгалтер і неохайна доярка! Бути такого не може! Зойка засватала синові міську дівку. А невістка виявилася не такою простою, переплюнула саму Зойку: і так їй вичитувала щодня по телефону, що та й не знала, де діватися їй тепер. То була незадоволена, що Миколка мало заробляє, то сердита, що передали їм сало, а вона ж хотіла телятини. Наступного дня замовила півника на холодець, а потім качечку запекти. Щоразу до міста вирушали дві напхані усяким добром торби. Зате невістку у свекрухи бачили лишень у день весілля. Але чекали всіх непрості часи

А вже про колгоспну бухгалтерку Зою Семенівну то в селі всі говорили: «Їй палець в рот не клади, а то не стане!» Була жінкою вона вольовою і вредною. Чортів давала вдома й на роботі. А що вже вислухав син, коли вирішив сказати, що одружуватися буде на сусідській дівчині! «Тобі селючка не пара! У мене невістка має бути панська: городська та вчена», – постановила Зойка.

«Дочка доярки тобі не пара» За матеріалами

І чоловік Петро, який весь вік на комбайні віджнивував, і син-одинак Миколка, якого бухгалтером до мамочки в контору пристроїли, вважали за краще не сперечатися із Зоєю. Правда, Микола трохи образився, коли та заборонила женихатися до красуні-сусідки Настуні. Вони ще зі школи дружили, часто в клубі вони бачилися. Хлопець кілька разів проводив її додому, бо ж поруч живуть.

– Не дасть твоя мама нам разом жити, ось побачиш, – зітхаючи, частенько повторювала дівчина.

– Та що ти таке вигадуєш? Європа надворі вже давно для молодих людей, а не дрімуче минуле. Зараз діти роблять те, що хочуть самі, – казав хлопець, хоч у самого й на душі шкребло від недоброго передчуття, адже добре сам знав свою матір.

І розмова з матір’ю таки відбулася:

– Почула в конторі, що мій син з дочкою доярки сходитися надумав! – говорила мати. – Та що ти з нею бачити будеш? Корів, телят і фури з гноєм та силосом! Ганьба яка: молодий бухгалтер і неохайна доярка! Бути такого не може!

– Мамо, Настуня не доярка. Вона на медсестру вчиться, – пробував заступитися за дівчину. Та хто його слухав! Зойка і матір дівчини при всіх добре таки відчитала, коли та прийшла зарплату отримувати: мовляв, общипана курка павичу не товариш. Настя хоч і бідна була, але горда. Щоб уникнути насмішок, почала обходити зовсім Миколу стороною. А згодом знайшла роботу у місті, то й взагалі рідко приїжджала у село.

Повівся на тонкі брови та миле личко.

Саме в цю пору до них на практику прийшла Аллочка – економістка. Брови вискубані, вії – нарощені, нігті, як у півня баби Маньки. Волосся – біле-білюсіньке, як пух, такого в селі зроду ніхто не бачив. У вухах модні сережки дзвенять. Личко гарне, вималюване, ну, ніби зірка якогось серіалу! Якщо сільські тітки плювалися, дивлячись на таку фіфу, то у Зойки аж очі загорілися, коли побачила міську пані. А ще як почула, що тато їй купив двокімнатну квартиру, бо він великий начальник, то вирішила: розіб’ється, а свого Миколку таки женить на ній.

Хлопець не дуже й противився, бо Аллочка видавалася такою симпатичною милою дівчинкою. Буквально за місяць й весілля відгуляли. Коли зайшла мова, де житимуть молодята, виявилося, що ніякої квартири у Аллочки немає, то їй видумалося якось ненароком. «Ну, нічого, – сміялася Зойка-свекруха. – У колгоспі свиней багато. Скоро буде вам квартирка, а поки знімемо кімнатку».

Однак не так просто було колгоспну худобу перевести в нерухомість. Настали скрутні часи. Усе розвалювалося, розкрадалося ще на верхах. Зойці ніяк не вдавалося назбирати грошей на житло своїм дітям. А невістка виявилася не промах, переплюнула саму Зойку: і так їй вичитувала щодня по телефону, що та й не знала, де діватися їй тепер. То була незадоволена, що Миколка мало заробляє, то сердита, що передали їм сало, а вона ж хотіла телятини. Наступного дня замовила півника на холодець, а потім качечку запекти. Щоразу до міста вирушали дві напхані усяким добром торби. Зате невістку у свекрухи бачили лишень у день весілля. Їхати в село ні влітку, ні взимку не хотіла та панянка зовсім. То їй сонце надто пече, то вітер крижаний у голову надме. А як народився синочок, то взагалі спеціальний пункт пропуску вдома облаштувала. Перш ніж зайти до дитини, баба Зоя мусила ретельно вимитися у ванній, одягнути чистий халат, який невістка спеціально купила для таких відвідин, і лишень тоді, протерши руки якимось дезінфікуючим розчином, могла приступити на хвильку до внука.

– Ви не дивіться так на нього, а то зурочите, – бурчала Алла. – Не беріть під руки, бо повикручуєте, ще щось зробите дитяті. Ой, покладіть краще дитятко, щоб чогось не сталося раптом…

Так і не дозволяла бабі потішитися внучком. Дід, який заїхав у гості, подивився на це все, та й забрався наступним рейсом додому.

– Ото дав Бог невісточку. У два рази гіршу, ніж жінка. Добре, що дві змії не живуть в одному кублі, а то непросто мені прийшлося б з ними, – посміхався у вуса і всім казав, що таку кару невісткою його Зойка заслужила.

Золотом задобряла, щоб сина не виганяла.

Зоя Семенівна ніколи і нікому не розповідала, як її виховує невісточка. «Все добре, все ладненько у нас», – завжди з усмішкою відповідала. Певно, соромно було їй… А Микола від того «добра» змарнів зовсім, полисів. Ще тридцяти не має, а на смітниках пляшки збирає, аби було за що нову придбати.

– Полюбуйтеся на вашого синуня, бомжем скоро стане, – щодня дорікала свекрусі невісточка. – Нам такий зовсім не потрібен. Ми собі кращого тата знайдемо, правда, малесенький? – підморгувала до синочка.

Зоя ж привозила подарунки невістці, аби та не проганяла Миколу, щоб залишила його жити в сім’ї. Аллочка справно брала золоті персні, ланцюжки ще радянського виробництва, які Зойка накупила, будучи при посаді. Але й чоловіка продовжувала постійно вичитувати. Не життя то було, а справжній сум та пекло.

Так якось п’ять літ витримали, а коли прийшов час дитині йти до школи, Аллочка речі в руки, сина під пахву, золото за пазуху поховала і подалася зовсім жити до своїх батьків. Миколу мало швиденько відправила в село до його батьків. Приїхав худий, нещасний, щоки запалі, очі сумні. Не молодий чоловік, а дід старий якийсь, ледве впізнали його в родині. Зойка ледь не знепритомніла, побачивши його з рябою торбою на порозі. То ж не проженеш рідну дитину – прийняла. Став Микола в селі і пляшки збирати. А коли добряче набирався у магазині, то робив вдома такі речі, що вікна-двері вилітали. Докоряв своїй матері постійно, що вона життя йому зіпсувала, бо соромилася сільської дівчини, а хотіла городської та вченої. От тепер і має чим тішитися, жити тепер усім весело.

Наталія ВЕЧОРОВА.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page