«Я ж хотіла як краще…» – отак починаю кожен свій ранок уже кілька тижнів. Прокидаюся, дивлюся у вікно, а думки всі про одне – чому я не втрималась, чому не змовчала, чому зіпсувала доньці весілля?
Мене звати Ірина Павлівна. Маю одну доньку – Олену. Вирощували ми її з чоловіком у любові, як кажуть, «єдину й найулюбленішу». Усе життя крутились, аби їй було краще, ніж нам колись. Вивчили, дали освіту, допомогли з квартирою. А тепер от – не хоче навіть трубку підняти.
Почалося все, як кажуть, із радості.
Приходить Оленка, сяє:
– Мамо, я виходжу заміж!
Я аж руками сплеснула:
– Господи, дякувати Богу! Коли ж весілля, доню?
– Через три місяці, – відповіла. – Але ви з татом нічого не плануйте, нічого не замовляйте. У нас буде весільний координатор. Вона все зробить.
Я спочатку й не зрозуміла, що це за координатор такий. А потім пояснила – це спеціальна людина, яка займається всім – від запрошень до меню. Ми хочемо, щоб усе було сучасно, без старих традицій.
Я слухаю – і щось у серці защеміло.
– А викуп нареченої буде? – питаю.
– Ні, мамо, – сміється. – Це несучасно. І ті танці з грошима, і ті конкурси «дівчинка-хлопчик» – нічого такого не треба. У нас буде європейське весілля.
– Та яке ж весілля без викупу? – не втрималась я. – Без того, щоб родичі позмагались, пожартували, без нашої пісні «Гірко» та рушників?
– Мамо, – сказала вона вже строго, – це наше весілля, і ми вирішуємо, як воно буде.
Я мовчки кивнула, але в душі стало якось порожньо. Бо то ж не просто звичаї – то наше життя, наша пам’ять, душа нашого роду.
Та я вирішила не втручатись. Думала: молоді – хай роблять по-своєму.
І от настав той довгоочікуваний день.
Все було, справді, як із картинки. Ресторан – як у кіно: світло, музика, квіти, гості у вишуканих сукнях. Наречена – мов принцеса, біла сукня, фата, поруч гарний хлопець, її Олег. Ми з чоловіком сидимо за столом, і я відчуваю гордість і легкий смуток – донька вже не наша мала дівчинка, а доросла жінка.
Свято йшло прекрасно. Музика, сміх, виступи друзів. Але всередині мене весь час щось не давало спокою.
Так гарно, але якось… не по-нашому.
І от після основної частини ведучий каже:
– А тепер слово мають батьки нареченої!
Я підвелася. Серце калатало. Поглянула на чоловіка – він теж зворушений. І я сказала, як умію, щиро:
– Діти наші дорогі, ми вас благословляємо на щасливе подружнє життя! Хай любов ваша буде довга і вірна, як життя наших батьків і дідів!
Люди плескали, а я відчула, як тепло підступає до очей. І тут… не знаю, як це сталося, але я глянула на чоловіка, і ми обоє подумали одне й те саме.
Я підморгнула йому – і кажу у мікрофон:
– А тепер, дорогі гості, давайте зробимо, як колись робили наші бабусі й дідусі – зберемо трошки грошей на «дівчинку й хлопчика», щоб у наших молодих скоро було поповнення!
Зал вибухнув сміхом. Люди зааплодували. Хтось уже дістав гроші, діти бігли з кошиком. Усі весело, щиро.
Я була така щаслива – думала, що й донька усміхнеться.
Але коли я глянула в її бік… вона стояла бліда, очі повні сліз і злості.
Підійшла, схопила мене за руку і крізь зуби прошепотіла:
– Мамо, що ви робите? Ви ж обіцяли! Ти мене осоромила перед людьми.
Я розгубилась.
– Доню, ну я ж хотіла, щоб було веселіше, як по-нашому…
– Ви мені все зіпсували, мамо! – сказала вона й пішла зі сцени.
Свято якось одразу змінилось. Люди ще танцювали, але я вже не відчувала радості. Мені стало холодно. Я сиділа й мовчала.
Чоловік тихо сказав:
– Ірино, може, дарма ми це зробили?
– Я ж не зі зла, – тільки й змогла прошепотіти. Та й грошей ми зібрали трохи, молодим вони зайвими точно не будуть.
Після весілля ми ще кілька днів чекали, що Оленка подзвонить. Але ні.
Я сама набрала. Вона не взяла слухавку. Потім написала коротко:
«Мамо, мені треба час. Я не хочу зараз спілкуватися».
І все.
Отак минуло вже три тижні. Я варю борщ, дивлюся на порожній стіл і ловлю себе на тому, що ставлю три тарілки – для себе, чоловіка і Оленки.
І тоді зупиняюсь, бо згадую – вона вже не прийде.
Іноді думаю: може, я справді відстала від часу? Їм тепер хочеться сучасності, мінімалізму, ніяких традицій, ніяких обрядів.
А я ж просто хотіла передати щось із нашого минулого – те, що тримало нас, коли світ мінявся.
Учора зателефонував мій зять, Олег.
Каже:
– Мамо Ірино, не хвилюйтесь. Вона охолоне. Просто вона дуже переживала, щоб усе було ідеально.
– Та я розумію, – відповіла я. – Я ж хотіла як краще…
Він засміявся тихо:
– Я знаю. І я вам вдячний, що ви така щира. Оленка теж колись це зрозуміє.
Я поклала слухавку й заплакала. Бо в кожному його слові було трохи надії.
Може, й справді, колись моя донька зрозуміє, що я не хотіла їй зла. Я просто не вмію інакше любити.
Для мене весілля – то не про декорації, а про душевність. Про те, щоб рід зберігався, щоб люди пам’ятали наше свято.
І, може, вона зрозуміє, що її мама не зіпсувала весілля. Вона просто хотіла додати до нього трохи справжнього тепла – такого, якого не купиш ні в жодного координатора.
А яка ваша думка? Чи справді я все неправильно зробила?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
