Коли автобус прибув до Львова, Ірина стиснула в руках стареньку сумку, яку возила з собою всі ті роки. Вона вже й забула, як пахне українська осінь — терпко, яблуками і димом. Серце билося швидше: ось воно, нарешті, — додому.
Вона їхала до своїх синів — до Петра й Михайла. Двадцять п’ять років в Італії минули, як один довгий день на роботі: чужі діти, чужі старенькі, чужі свята. А своїх — лише на екрані.
Вона вірила: хлопці молодці, працюють, будують, вона ж їм щомісяця висилала гроші, кожне євро — вважала, що робить все правильно, адже старається для дітей.
— Хай мають своє, — казала Ірина колежанкам у Неаполі. — Хай їм легше буде, ніж мені. Я ще трохи — і додому, на старість.
І от — “ще трохи” минуло.
На подвір’ї вже стояв паркан, новий, блискучий, залізний. За ним бігав собака, гавкав на неї. Вийшов старший син — Петро.
— Мамо! — усміхнувся, але якось напружено. — Ви приїхали!
Обійнялися, але Ірина відчула — холод у його руках. Вийшла невістка, Лєна.
— Заходьте, — мовила сухо. — У нас тут тісно, але ми щось придумаємо.
Тісно — то ще м’яко сказано. У хаті було все заставлено меблями, коробками, дитячими речами. Вона озирнулася й не впізнала дому. Її колись світла кімната тепер стала дитячою — з рожевими шпалерами й іграшками.
— А де ж я буду? — несміливо спитала.
— Та… ми вам поки що веранду для вас облаштуємо, — сказав Петро. — Тепло ще, осінь.
Ірина знітилася. Хотіла щось сказати, але проковтнула слова. “Може, далі буде краще”, — подумала.
Ввечері приїхав молодший — Михайло. З жінкою і трьома дітьми. Машина блискуча, але обличчя невістки — холодне.
— Ну, мамо, — сказала вона, — добре, що приїхали, тільки ж ви нам попередили б. Ми б щось підготували.
— Та я ж додому, — відповіла Ірина, — куди ж попереджати?
Тиша. Всі переглянулися.
— Мамо, ну як вам сказати… Тут же все розділено, ми з Петьком дві половини зробили. А вам… ну, ми думали, може, ви ще там трохи побудете, в Італії?
Ірина сполотніла.
— А я ж… я ж гроші вам висилала. На дім. Щоб усім вистачило.
— Та висилали, — знизав плечима Михайло. — Ми ж не сиділи, теж вкладали. Машини, ремонт, дітям навчання. Все пішло на діло.
Тієї ночі Ірина не спала. Веранда була холодна, вітер свистів у щілини. Вона дивилася в темряву й думала: “Як же так сталося? Двадцять п’ять років без свята, без вихідних, з одним бажанням — щоб діти мали своє. А тепер що маю я?”
Вранці пішла надвір. Хотіла вмитися — шукає умивальник, а там… просто відро і миска.
— А туалет де? — питає.
— Та в садку, як був, так і є, — відповіла Лєна. — Ми ще не встигли той внутрішній зробити, грошей не вистачило.
Ірина відчула, як серце стиснулося. “Не вистачило…” — луна від тих слів довго крутилася в голові.
Наступні дні вона мовчки ходила селом. Люди віталися, дивувалися:
— Іринко, ти вже вернулася? Назавжди?
— Та не знаю, — відповідала. — Може, так, а може, ні.
Вона зайшла до старої сусідки Марії, з якою колись дружила.
— Та де ж ти стільки років була! — раділа та. — Сідай, я тобі борщу налию.
Ірина їла й ледь стримувала сльози.
— Марічко, — сказала тихо, — я не знаю, де мені тепер місце. Діти мають усе — машини, телефони, хати, а я… я ніби чужа.
— Бо, Іринко, ти їм дала все, а себе — ні краплі. — Марія зітхнула. — Ти ж мусила хоч трохи тримати руку на тих грошах.
Ірина лише махнула рукою.
— Я вірила. Я ж мати.
Тиждень потому до неї приїхала стара подруга з Італії, Галя. Привезла передачу, розповіла, що там шукають доглядальницю — старенька Signora Анна втратила помічницю.
— Хоче когось спокійного, на пів року. Гроші добрі. Якби ти, Іринко, захотіла, я б тебе порекомендувала.
Ірина довго мовчала. Потім сказала:
— Мені сімдесят. Я думала, вже досить. Але… що мені тут? Дві невістки — як дві стіни. Сини зайняті. Навіть чаю не запропонують. Може, й справді поїхати ще раз.
Увечері вона зібрала синів.
— Діти, — сказала спокійно, — я подумала. Я знов поїду в Італію.
— Мамо, та ви ж стара вже, — мовив Петро. — Навіщо вам?
— Бо я стара — і тому мушу думати, де мені спокійно.
Ніхто не перечив. Лише мовчали. Ніхто не сказав: “Мамо, залишайтеся, ми разом впораємось.”
Через місяць Ірина знов сиділа в літаку. Сумка та сама, тільки серце — камінь. Коли вийшла на площу в Неаполі, вітер приніс запах моря. Їй здалося, що навіть море розуміє її біль.
У новій квартирі, де вона мала доглядати стареньку італійку, панував спокій. Синьйора Анна була доброю жінкою, дякувала їй щовечора.
— Ірина, ти ангел, — казала.
А Ірина, вкриваючи її ковдрою, шепотіла:
— Я просто мама. Тільки тепер вже без дітей поруч.
Іноді вона сиділа на балконі й дивилася на небо. В голові звучала Маріїна фраза: “Ти їм дала все, а себе — ні краплі.”
І вона думала: може, тому й треба було піти знов, щоб бодай наприкінці життя згадати, хто вона — не лише мати, не лише заробітчанка, а жінка, яка має право на спокій.
Одного дня їй подзвонив Михайло.
— Мамо, ви там як? Ми ото вирішили зробити вам кімнату, коли приїдете.
— Дякую, сину, — відповіла вона. — Але не спішіть. Я тут маю своє місце.
Вона поклала слухавку і вперше за довгі роки посміхнулася.
Бо зрозуміла: повернення додому — це не завжди про хату. Іноді — про себе.
Не можна все життя будувати чужі стіни, забуваючи поставити власні двері. Бо тоді, коли захочеш увійти, може виявитися, що ключ уже не твій.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
