Ми з сестрою рано залишилися сиротами. Тата не стало, коли мені було 6 років, мама ростила нас з сестрою одна. Коли мені було 14 років, а сестрі 22, не стало і мами. Сестра оформила на мене опікунство (про це просила її наша мама). У спадок від батьків нам дістався будинок на три кімнати з широкою терасою і маленькою земельною ділянкою на околиці міста.
З сестрою стосунки були складними. Через рік вона вийшла заміж, я навіть на весілля не пішла. В школі я погано вчилася, а як тільки закінчила, вирішила теж виходити заміж. Майбутнього чоловіка я теж планувала привести до нас додому, але сестра не дозволила. Сказала, щоб я збирала свої речі і з’їжджала від них. Я так і зробила.
Тоді були складні часи, мені навіть в голову не приходило бігати по інстанціях і судитися з сестрою за будинок, я в цьому нічого не розуміла. Просто зібрала манатки, пішла жити до нареченого в його сім’ю, але сімейне життя не склалося, ми не змогли налагодити побут, ніхто в родині чоловіка працювати не хотів, вони любили застілля і оковиту.
Додому я не повернулася, та мене ніхто і не кликав. У сестри з чоловіком була радість, що я виписалася з дому в 18 років, і звільнила житло для них.
Я почала своє життя в іншому місті працювала продавцем в кіосках і на базарі, жила в гуртожитку. З чуток я знала, що сестра народила дівчинку, продала будинок, купила квартиру, але мені було байдуже. Так, вона стала жити непогано, її чоловік став бізнесом займатися, машину придбав. А я просто ледве зводила кінці.
Але мені пощастило в іншому: на мене звернув увагу брат господині моєї «точки», де я торгувала, у нас почався роман, який перейшов в весілля. Ми досі живемо душа в душу, є двоє синів, квартира, машина і дача. Ми придбали це поступово, своєю працею, разом, я не сиділа на шиї чоловіка.
Звичайно ж, я цікавилася, як живе моя сестра за цей час, тим більше інтернет вже був, соцмережі всякі. Вона якийсь час там мелькала з фотографіями своєї щасливої родини, але потім закинула сторінки. Але зате мені писали наші спільні знайомі, що вона з чоловіком розлучилися. Квартиру продали, розділили на три частки, і за свої гроші сестра з донькою купили дуже маленьку двокімнатну квартиру із суміжними кімнатами, живуть бідно, сестра працювати особливо не звикла.
А недавно племінниця вийшла заміж і зживає мати з дому. Ефект бумеранга спрацював.
І ось знову сестра з’явилася в соціальних мережах, стала мені писати. Просить забути всі старі образи, скаржиться на життя, постійно вибачається за молодість, мовляв, ми рідні ж, тато і мама мріяли, щоб ми були дружними. Спочатку нічого не відповідала, потім запитала: «Що конкретно тобі від мене треба?». Вона пише, що дочка не хоче з нею жити, дітися їй нікуди, рідних немає, крім мене. Проситься хоч на дачу, мовляв – готова мені там в усьому допомагати, тільки щоб я не відмовила.
Чесно кажучи, я в сум’ятті. Я така людина, яка готова пробачити кого завгодно, тому що сама знаю не з чуток, що таке нужда. Навіть мій чоловік її пошкодував, мовляв – нехай селиться на дачі. Але все ж, я розумію: взяти – це значить дати притулок назавжди, турбуватися про неї, якщо що, а чи треба мені все це? Лише через те, що ми рідні, чи що? Образи давно пройшли, але я не хочу брати на себе відповідальність за чужу мені людину (по факту). І шкода її трохи. Що мені робити?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
