fbpx

Племінниця не запросила мене до себе на весілля, бо вважає нас бідними, неспроможними принести гарний подарунок. Мені дуже прикро, адже я її в свій час забрала в свою сім’ю, виховала як рідну, а тепер отримала від неї таку подяку

Мене звати Леся, зараз мені 50 років. Двадцять п’ять років тому я народила сина. Через місяць після того як я стала мамою, не стало моєї старшої сестри. Сиротою залишилася моя племінниця. Просто з батьком Ілони моя сестра розлучилася, коли Ілоні було всього шість місяців.

Я не могла допустити того, щоб моя рідна племінниця росла в дитячому будинку. Ми з чоловіком забрали Ілонку собі. Ми виховували її як рідну дочку.

Коли ми удочерили племінницю, їй було всього п’ять років. Коли ми її брали до себе в сім’ю, то багато знайомих нас відмовляли від цього: мовляв, навіщо нам, таким молодим, брати на себе такий тягар у вигляді чужої дитини? Але я просто не могла вчинити інакше.

Ми дуже добре про неї дбали, дуже любили її. Ілона виросла, стала красивою молодою дівчиною. Я була впевнена, що ми з чоловіком виростили чудову людину. Але нещодавно з’ясувалося, що ми помилялася!

Мені дуже боляче усвідомлювати, що моя племінниця, яку ми з чоловіком ростили стільки років, могла з нами так вчинити.

Ілона вийшла заміж, а нас з чоловіком навіть не запросила на своє весілля! Уже після весілля вона сказала нам, що вийшла заміж за Ігоря. Коли я запитала у неї: чому ж вона не покликала нас на своє весілля, то Ілона відповіла, що ніякого весілля не було, що вони просто розписалися і все. Але я точно знаю, що це не так. Весілля святкували в ресторані і гуляли гості на цьому весіллі майже всю ніч.

Наші знайомі сказали, що Ілона вважає нас бідними, неспроможними подарувати гідний подарунок, і що їй соромно було запрошувати нас на весілля.

Я дуже засмутилася, коли це все почула. Я довго не могла повірити в те, що Ілона могла так про нас сказати. Як можна було взагалі таке сказати? Адже ми ж її виростили! Були для неї люблячими батьками стільки років! А тут таке! Сватам вона сказала, що ми поїхали у відрядження, тому не зможемо прийти.

Мені і моєму чоловікові дуже прикро. Адже ми зовсім не жебраки. Ми живемо цілком нормально. Ми не бідуємо, у нас є все необхідне.

Ілоні ми завжди все купували, вона ніколи ні в чому не потребувала. Своїх дітей ми намагалися виховувати добрими і чуйними людьми. А у нашої прийомної доньки тепер вистачило совісті так з нами поступити.

Але ж ми виростили її, давали все необхідне! Де ж подяка за це? Невже вона думає, що в дитячому будинку їй було б краще? Якою б вона виросла, якби ми з чоловіком тоді, багато років тому, не забрали її до себе?

Я завжди любила Ілону, завжди приділяла їй дуже багато часу. Я навіть подумати не могла, що коли-небудь почую таке про себе від неї.

Як же мені прикро! Не хочу більше з нею спілкуватися.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page