fbpx
Життєві історії
Племінниця моя заміж виходила в минулому місяці, весілля було тут, у нас. Мене з Олесею, дочкою моєю, запросила. Олеся приїхала з столиці, сходили ми з нею на те весілля, ночувати, зрозуміло, ми з дочкою до мене прийшли. Вранці я встала, дивлюся, Олеся моя сидить одна на кухні чорніше хмари, ложечкою чай мішає неуважно, дивиться в стіну, очі червоні у неї і сумні дуже. І стала моя розлучена дочка розповідати мені, як живе мій колишній зять. Мені аж снідати перехотілося

– Племінниця моя заміж виходила в минулому місяці, весілля було тут, у нас, – розповідає 60-річна Юлія Петрівна. – Нас з Олесею, дочкою моєю, запросила. Олеся приїхала з столиці, сходили ми з нею на весілля, ночувати, зрозуміло, ми з дочкою до мене прийшли. Вранці я встала, дивлюся, Олеся моя сидить одна на кухні чорніше хмари, ложечкою чай мішає неуважно, дивиться в стіну, очі червоні у неї і сумні дуже.

– Плаче сидить, чи що?

– Ага! Я їй кажу, ти чого плачеш, Олесю? Таке весілля була хороше, душевне. А вона розридалася прямо в голос, уявляєш? “У мене, – каже, – такого не було в житті, і вже, швидше за все, не буде! Ні білої сукні, ні фати, ні урочистої реєстрації. І років уже за сорок, а згадати нічого”.

Юлія Петрівна була дуже здивованою, адже справа в тому, що весілля у дочки свого часу було, тільки дуже своєрідне.

– Як я її вмовляла, щоб весілля зробити нормальним, як у людей – ти не уявляєш! – розповідає Юлія Петрівна. – І так, і сяк з нею бесіди вела. Кажу, давай сукню красиву весільну купимо, зачіску тобі зробимо красиву, манікюр, в ресторані посидимо, я все сплачу, єдина дочка заміж виходить все-таки. Це ж один раз в житті така подія! Ну, вона тільки відмахувалася: “Не хочу це убоге весілля в білій сукні, і крапка”. Я мало не впала, коли побачила, в чому вона в РАЦС прийшла в підсумку – в трикотажних штанах і в футболці! А після РАЦСу поїхали вони в ліс, на природу: багаття, шашлики, гітара і напої з пластикових стаканчиків! Чесно кажучи, я була в подиві, та й не я одна. Йшла на весілля, а потрапила на пікнік.

Треба сказати, дочка Юлії Петрівни завжди була дівчиною «собі на умі». Не хотіла бути такою, як всі. У перший раз вона здивувала друзів і близьких ще в ранній юності, коли відмовилася йти на шкільний випускний.

Ну тобто зараз щось подібне вчинком особливо нікого не здивуєш, а тоді, в дев’яностих, коли Олена закінчила школу, це було з ряду геть. На випускний йшли всі: і двієчники, і відмінники, і активісти, і сірі миші. Більшість батьків з останніх сил збирали дітей: школа була звичайнісінька, дворова, багатих не було, сім’ї жили непросто. Але вбратися і відсвяткувати закінчення школи вважалося обов’язковим.

Дівчата шили наряди, хлопчаки приміряли костюми і краватки. А Олеся від усього цього відмовилася навідріз. Прийшла тільки на вручення атестата: вийшла за документами в шортах і футболці, забрала атестат і під шепотіння за спиною, помахавши всім ручкою, вирушила прямісінько додому.

І на весіллі через шість років зробила щось таке подібне.

– Все не як у людей! – зітхала сумно мама.

Після весілля Юлія Петрівна акуратно розпитувала дочка про дітей, але народжувати та не хотіла категорично. На відміну, до речі, від її чоловіка. Той дітей любив, і одружувався, до речі, для того, щоб диток мати – інакше для чого? Адже зустрічатися, або жити разом і так можна.

Зазвичай про такі речі домовляються до весілля, так. Але от вони чомусь про це говорили мало. Олеся тоді про це якось взагалі не думала – просто не хотіла і щиро вважала, що хотіти дитину в молодому віці може лише несерйозна людина, адже спочатку потрібно і для себе пожити. Навіщо ті безсонні ночі, крик, підгузники, кашки, декрет. Діти, вважала Олеся – це завжди несподіваний сюрприз, причому зі знаком мінус.

В результаті розлучилися на четвертому році шлюбу. Чоловік незабаром одружився з іншою, яка один за одним народила йому трьох дітей, і щасливий він зараз, а Олеся моя так відтоді і живе одна, зрідка зустрічаючись з кимось і стверджуючи, що ніхто їй не потрібен.

Вірніше, так було до останнього часу. Зараз Олесі моїй вже за сорок, і останні пів року, напевно, не дає їй спокою її дивна хандра. Може, криза середнього віку її настала, може, ще щось, але тільки Олена аналізує минуле життя і багато про що жалкує вже зараз, але добре знає, що час назад не повернути.

Адже все пройшло, вже нічого не повернути і не переробити. І, виявляється, багато чого в житті не було, багато чого не довелося випробувати. От не було фати і білої сукні, наприклад, лімузина з кільцями, весільного танцю і фотографій, як на цьому весіллі двадцятип’ятирічної двоюрідної сестрички. Не було випускного вечора і гулянь ніч безперервно – тоді здавалося це чимось непотрібним нікому, а тепер ось шкода за все, через стільки років.

І дітей не народила – можливо, дарма? Зараз би був вже дорослий син або донечка.

Але якщо шкільного випускного вже ніколи не повернути, то дитину народити в сорок років в наш час не проблема абсолютно.

– Заявила мені тут: “Я, напевно, народжу для себе”. Я мало не впала. Кажу, навіщо? Так, коли ти була заміжня, я хотіла, щоб були онуки, всі вуха тобі проговорила з дітьми. Але зараз-то куди?

Грошей особливих у Олесі зараз немає, якщо вона не буде працювати, а буде сидіти в декреті, моментально скотиться в злидні. У Юлії Петрівни сил допомагати теж небагато. Чоловіка у Олесі немає, є якийсь тимчасовий кавалер, який вже точно не мріє про такий подарунок, як дитина. Допомоги чекати немає звідки. Що таке діти, Олеся, хоч і вже доросла жінка, але не представляє абсолютно – братів-сестер у неї немає, від чужих дітей вона завжди сахалася.

Здоров’я – начебто є, хоча теж не богатирське. Мамою то вона стане, але ось що далі – велике питання.

Загалом куди не кинь – всюди клин. Проте Олеся все більше схиляється до думки, що дитина їй потрібна. Буває ж так: ще кілька років тому у Олесі були всі умови – чоловік, сім’я, велика квартира, загальні вмовляння і обіцянки допомоги – але тоді вона і чути ні про що не хотіла. А ось зараз хоче – не дивлячись ні на що, а змоги і допомоги уже немає.

– Ще ні одна жінка з дитиною не пропала! – міркує для себе Олеся. – Всі так чи інакше викрутилися. Квартира є, декретні виплати будуть, якщо що. Рік протримаюся, а там няню і на роботу. Мами не стане – так хоч дитина залишиться, все не одна на світі буду жити.

Може, звичайно, для того, щоб прийняти зважене рішення, потрібен час, але думати і міркувати особливо теж колись, годинник цокає все голосніше. Треба вже або закривати це питання назавжди, потім, може бути, сильно пошкодувавши, або діяти. І, звичайно, не факт, що в цьому, другому випадку Олеся потім не пошкодує ні про що. Як би там не було, але одній жінці важко виховувати дитину, особливо, коли допомоги не має.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixabay.

facebook