Ти розумієш про що говориш, Катерино? — Михайло різко звернувся до дружини. — Платити твоїй матері за те, що вона сидить з нашим сином? Це ж її рідний онук! Їй повинно бути соромно брати гроші за допомогу!
Катерина, яка саме мила овочі, важко зітхнула і поклала їх. Її голос тремтів, але вона намагалася говорити спокійно.
— Це моє рішення, Михайле. Вона змушена залишити роботу, щоб допомогти нам. Ти справді вважаєш, що вона повинна це робити безкоштовно?
— Так! — Михайло підвівся зі стільця, його обличчя було сердитим. — Вона допомагала, це нормально! Але ти тепер хочеш, щоб я оплачував її “відпустку”?
— Відпустку? — Катерина різко повернулася, її голос був тихий, але з сердитим відтінком. — Ти серйозно вважаєш, що доглядати за дворічним малюком — це відпочинок? Олексій не дає жодної хвилини спокою!
З кімнати виглянув Андрій, старший син. Його очі були здивованими, він поглянув на батьків.
— Мамо, а де бабуся? Мені скучно без неї! — тихо запитав він.
Катерина гірко зітхнула і лагідно глянула на сина.
— Іди до себе, Андрійку. Ми з татом розмовляємо.
Двері в дитячу зачинилися, і напруга в повітрі стала ще більше відчутною. Михайло сів назад за стіл, поклавши голову в руки.
— Добре, хай буде по-твоєму. Але з однією умовою. Ці гроші ти будеш віддавати їй зі своєї зарплати. Я не збираюся оплачувати те, що мені не подобається.
Катерина подивилася на нього, не вірячи своїм вухам.
— Ти завжди все вимірюєш грошима. Як ти не розумієш? Це для нашої родини. Для спокою. І для Олексія.
— Спокою? — Михайло різко підняв голову, його погляд був сердитим. — А ти не подумала, як мені неприємно бачити, як гроші йдуть до людини, яка за моєю спиною каже, що я жадібний? Твоя мати так про мене відгукується, забула?
— Не смій згадувати минуле! — Катерина не втрималася і вигукнула голосніше. — Ми повинні якось жити далі, Михайле. Якщо це означає платити мамі за допомогу, то хай так і буде. Ти взагалі здатний на компроміс?
— Компроміс? — він сміявся сухо. — Тобто, компроміс тепер це те, що я мовчу, а ти робиш, що хочеш? Чудовий компроміс!
Телефон на столі тихо дзвінкнув. Катерина подивилася на екран. Повідомлення від матері:
«Завтра привезіть Олексія до мене до дев’ятої. Купи підгузки, закінчуються.»
Катерина повільно набрала відповідь:
«Добре».
Вона почула, як Михайло за її спиною стягнув з себе піджак і повісив його на спинку стільця. Його голос став м’якшим, майже примирливим.
— Добре. Раз ти так вирішила, хай буде так. Але я хочу знати, скільки ти їй даєш. І не смій приховувати.
Катерина з важким серцем кивнула.
— Добре. Але, Михайле, давай більше не сперечатися через це.
Але в її душі вона відчувала: це лише черговий етап їхнього протистояння, і цей бій ще не був останнім.
Катерина дивилася у вікно, намагаючись побачити стару липу, під якою вона любила гуляти в дитинстві. Думки крутилися навколо слів Михайла. Розмови з ним завжди нагадували дуель: одна невірна репліка — і ти програла.
Стук у двері вивів її з роздумів. Це був брат Михайла, Олег. Він тримав в руках пакет з інструментами.
— Катерино, Михайло вдома? Він просив зайти, дах, здається, завтра будемо ремонтувати.
— Вдома, — важко зітхнула Катерина. — Але, чесно кажучи, навряд чи він поїде. Краще сам у нього запитай.
Олег свиснув.
— Знову? Щось він останнім часом з усіма сперечається.
Катерина знизала плечима.
У кімнаті Михайло, як зазвичай, голосно пояснював брату своє невдоволення.
— Так зрозумій ти, Олеже, я не беру участі в цій допомозі родині. Нехай сама вирішує. Якщо хоче — хай платить. Це взагалі ненормально, що тепер її матері ще й дах ремонтувати!
— Михайле, ти перебільшуєш, — Олег сів на диван. — Це ж родина. Тим більше, це не чужа бабуся, а твоя теща. Ти ж бачиш, як Катерина для вас старається, дітей ростить, дім тримає в порядку. Може, ти справді не правий?
Михайло насупився.
— Ти-то звідки знаєш, що для нас краще? Вона все сама вирішує, а я повинен все оплатити. Зручно їй. Якщо не думаєш про мене, то подумай хоч про справедливість.
Катерина, почувши це, не витримала і зайшла в кімнату.
— Справедливість? Михайле, ти серйозно вважаєш, що ти тут обділений? Мені набридло, що ти шукаєш винних у минулому. Якщо тебе дратує допомога моєї матері, просто скажи! Але не звинувачуй її за кожен наш крок.
— Звинувачувати? Та вона тебе постійно накручує цим “родина — це допомога”! — Михайло встав.
Олег відчув, що суперечка переростає в щось більш серйозніше, і встав.
— Гаразд, розбирайтесь тут, а я за інструментами. Якщо що, Михайле, завтра вісім чекаю.
Коли двері зачинилися, в домі настала тиша. Катерина опустилася на диван.
— Як же ти не розумієш, Михайле. Якщо ми розірвемо зв’язок з моєю мамою, все розвалиться. Родина — це не тільки про гроші. Це про любов та підтримку і взаємодопомогу. Про те, що ми разом справляємося.
Михайло відвернувся.
— Можливо, ти права. Але мені потрібен час, щоб це прийняти.
Катерина кивнула, хоча знала, що ці слова — лише тимчасова тиша.
Вранці сонячне світло пробивалося через щілини у шторах, освітлюючи спальню. Катерина збирала портфель для Олексія, коли з коридору донісся дзвінкий голос Михайла.
— Катерино, ти в курсі, що ти витратила чотири тисячі на щось там? Це ти матері на дах купувала матеріали? — Михайло стояв у дверях, тримаючи в руках чек.
Катерина застигла на місці. Вона знала, що це обговорення не закінчиться спокійно.
— Так, це для даху. Ти ж сам відмовився допомагати. Мені довелося шукати вихід. — Вона намагалася говорити спокійно, але голос тремтів.
Михайло підняв чек і посміхнувся.
— Чудово! Значить, з наших грошей. Без погодження. А я ж в нашій родині жадібний.
— Михайле, будь ласка! Це мої зароблені гроші, це частина мого заробітку. Чому я маю звітувати за те, що допомагаю своїй матері?
— А тому що це не допомога, а таємність! Ти навіть не порадилася зі мною. Як ніби я ворог.
Старший син, Андрій, заглянув у кімнату. Його обличчя було похмурим.
— Мамо, ви з татом знову сперечаєтеся? — запитав він, натягуючи рюкзак.
Катерина посміхнулася, даючи зрозуміти, що все добре.
— Андрійку, біжи в школу. Ми з татом просто говоримо.
Коли двері зачинилися, Михайло вже не мовчав.
— Ось в чому справа, Катерино. Ми не говоримо. Ти просто робиш, що хочеш, все вирішуєш сама і за мене також.
Вона опустила плечі, намагаючись не заплакати.
— Я роблю те, що потрібно для всіх нас. Ти хоч раз подумав, що ми — одна родина?
Михайло мовчав. Він відвернувся, наче збирався піти, але раптом різко обернувся.
— Ти знаєш, що в цивілізованих країнах, як ти любиш говорити, родина — це рівність? А в нас — тільки твоя правда.
У цей момент дзвінок телефону порушив напружену тишу. Катерина взяла телефон, і голос Софії Миколаївни прозвучав крізь тишу.
— Катерино, вибач, що відволікаю. Просто, знаєш, я тут подумала. Не буду брати ці гроші. Нехай Михайло. Знайду інший спосіб.
Катерина застигла.
— Мамо, ти не повинна. Ми домовились. Не слухай його, це наше рішення.
Але Софія Миколаївна продовжила.
— Я знаю, що це нелегко для вас. Михайлові важко. Може, якщо я відмовлюсь, він перестане сердитися на тебе за це?
Катерина закрила очі.
— Мамо, будь ласка. Не потрібно. Ти допомагаєш нам, я хочу віддячити тобі, то зовсім невеличка сума за те, що ти робиш для нас, я хочу, щоб тобі теж краще жилося, ти зможеш купити собі щось смачненьке поїсти і одежину якусь. Я хочу, щоб ти знала: ти важлива для нашої родини.
Коли вона завершила розмову, Михайло дивився на неї з виразом, який вона не могла зрозуміти.
— Що ти їй сказала? — холодно запитав він.
— Що ми родина. І повинні підтримувати один одного.
Він зітхнув і тихо відповів.
— Іноді мені здається, ти це говориш більше для себе, ніж для мене.
Катерина вийшла з кімнати.
Вона тільки встигла нагодувати молодшого Олексія, коли задзвонив телефон. Голос сусідки матері звучав занепокоєно:
— Катерино, Софія Миколаївна впала, дах перевіряла. Її забрали в стаціонар. Приїжджай швидше.
Вона застигла, а потім побігла в коридор.
— Михайле, мама в стаціонарі. Поглянь за дітьми, я поїду.
Михайло занепокоєно подивився на дружину, його обличчя стало м’якшим.
— Добре. Зателефонуй, як будеш знати новини.
В платі Катерина побачила матір з перев’язаною рукою. Софія Миколаївна виглядала втомленою, але намагалася посміхнутися.
— Даремно я це зробила, Катю. Хотіла, щоб Михайло не гнівався і все перевірила сама.
Катерина поглянула лагідно на маму.
— Мамо, навіщо? Це того не варте!
Двері палати відчинилися, і увійшов Михайло з Олексієм на руках, Андрій з пакетом фруктів. Він сором’язливо почухав потилицю.
— Андрій дуже хвилювався за бабусю. Я подумав, треба приїхати.
Його погляд зустрівся з очима Софії Миколаївни.
— Мені шкода, що так вийшло. Ви не повинні були лізти на дах, я після вечері планував приїхати і зробити це з братом.
Софія Миколаївна задумливо поглянула на нього.
— Родина — це не робота, Михайле. Але якщо ти готовий почати з початку, я тільки за.
Він кивнув, вперше щиро.
Через кілька днів Софію Миколаївну виписали додому. Михайло наполіг на тому, щоб перевезти її до них на час відновлення. Ввечері, поки діти гралися в кімнаті, Катерина сиділа за столом разом з матір’ю та чоловіком.
— Михайле, ти впевнений, що це хороша ідея? Мама може відчувати себе незручно.
Він посміхнувся, відставивши чашку чаю.
— Катерино, я впевнений. І взагалі, мені здається, так буде правильно. Нехай вона поживе з нами. Та й з онуками допоможе.
Софія Миколаївна тихо зітхнула, але в її очах заблищали сльози.
— Дякую, Михайле. Я ніколи цього не забуду.
Софія Миколаївна поступово звикала до життя в домі доньки. Діти раділи, що бабуся тепер з ними. Навіть Олексій, звичайно впертий і капризний, з радістю проводив час з бабусею.
Михайло помітно змінився: його сарказм змінився на увагу до дрібниць та близьких людей, а замість постійних зауважень стали звучати спокійні слова.
Вони ще мали багато розмов попереду. Але, можливо, тепер родина стала трохи більше згуртованою, трохи більше зрозумілою один одному.
Катерина хоче попросити, щоб тепер мама з ними постійно жила, а її дім продати, щоб зараз усім легше жилося. Чи краще таки жити окремо, щоб не було непорозумінь?
А ви як гадаєте, це добре, коли батьки живуть разом з дітьми та онуками? Чи бувають щасливі такі сім’ї?
Фото ілюстративне.
