Якось я мамі своїй прямо сказала, мовляв з грошима у нас зараз зовсім не густо, нам самим не просто. У столиці тут все дорого, і ціни зростають ще, з роботою у нас з чоловіком останнім часом незрозуміло що відбувається, сама бачиш. І кредит ще не виплачений, і діти малі. А тепер ще й ти до нас переїхала! Ні, ми тобі раді, звичайно, і все таке, але витрати зросли. Давай теж бери участь в сімейному бюджеті, інакше ми самі не зможемо впоратися з фінансовими труднощами. Вкладай, кажу, хоча б частину своєї пенсії в загальний сімейний котел, в наш спільний сімейний бюджет. А вона образилася. Останнє у мене забираєте, каже. Ні, ну як?
Свою маму я забрала до себе пів року тому з маленького села. Мамі начебто не так багато років, близько сімдесяти, але здоров’я у неї останнім часом вже не те, і стало ясно, що жити одна вона вже не може, та й просилася постійно вона до нас, наполягала, що так усім тільки легше буде.
А забрали мою маму до нас після того, як її мали покласти в стаціонар, серед білого дня. Вона давно просилася вже до нас, самотньо їй там одній було, але ми все якось тягнули, доглядальницю їй там найняли, поки копійку якусь мали ще. Ну як доглядальницю, скоріше, помічницю по господарству та подругу їй. Мама ще сама на ногах.
Жінка та приходила, прибирати допомагала, готувати, щось на городі допомагала. А потім занедужала, мама одна пішла гуляти і ось, будь ласка, добре, що перехожі хоч їй допомогли.
Будинок в селі я пропонувала продати, але мама позбутися єдиної власності принципово не захотіла. Будинок здавала в оренду за якісь копійки, швидко зібрала у валізу найнеобхідніше і переїхала в трикімнатну квартиру до нас у місто.
Не встигли заговорити про переїзд з матір’ю, як вона тут же всі справи вирішила і зібралася їхати до нас. Боялася, щоб ми не передумали.
Чесно кажучи, я відкладала момент переїзду мами як могла, розуміючи, що в спільному проживанні просто нам не буде, будуть суцільні непорозуміння та складності одні.
Мама моя – людина літня, зі своїми звичками і дивними вимогами. Сама собі господиня, звикла жити одна, ні на кого не озираючись. Все повинно бути по її. А у мене досить велика сім’я, чоловік і дві дочки. Живемо ми зовсім небагато, можна сказати середньо, працюємо, виплачуємо кредит за свою трикімнатну квартиру, платити залишилося ще пару років.
Чоловік мій до перспективи переїзду тещі поставився без захвату, але й особливо не заперечував, розумів, що виходу немає, адже людина літня, сама вже жити не може. Настійно порадив тільки вмовляти маму до продажу будинку, з тим, щоб, коли ми виплатимо кредит за свою трикімнатну квартиру, взяти кредит на квартиру для мами моєї і відселити її в окреме житло. Гроші від продажу маминого житла планували використати як початковий внесок.
А пару років поки, так і бути, чоловік погодився бачити тещу поруч.
Дівчата, дочки мої, виказали своє невдоволення, звичайно, в основному через кімнати – довелося їм з’їхатися в одну. Але я швидко навела порядок і вмовила їх жити разом. Другу кімнату в квартирі зайняли ми, в третій розташувалася мама.
Маму прикріпили до столичної поліклініці, записали до фахівців, почали робити необхідні огляди. На деякі консультації стареньку возили платно, щоб не втрачати час, адже стояти в постійних чергах не було змоги, ми з чоловіком працюємо, а мама сама не розбиреться.
І в бюджеті нашому за цей час, що мама живе з нами, відбулися деякі зміни. Я кілька тижнів просиділа без роботи, бо підприємцям і фірмам працювати не дозволялося, вийшла на роботу тільки недавно. Чоловік мій теж кілька разів отримав лише частину своєї зарплати через дистанційну роботу. І, судячи з усього, таку він і буде отримувати надалі. Ні, ми наче маємо що їсти, і на кредит і необхідне їм вистачає. Але все ж зниження доходів і майже одночасне збільшення сім’ї на одну людину виявилося відчутно.
Маму довелося одягнути, взути! Приїхала в якихось лахмітті, як сирітка. Штани їй купили, темні, світлі, пару кофт, блузочку на літо, взуття. Загалом, практично гардероб! На фахівців витратилися, на ліки.
Мама любить сир хороший, а він зараз ой який небюджетний. Чаї п’є постійно – то з шинкою бутерброд, то з сиром. Тут парфуми у мене побачила – ой, а можна мені? Ну не скажеш, що не можна. Хіба відмовиш рідній матері в радості такій. Минулого тижня подивилася, а мої ті парфуми майже скінчилися, вже нові потрібно купувати. Світло, вода теж гроші добрі – мама ж постійно вдома. Рахунки приходять такі, що ой.
При цьому вкладатися в бюджет мама, мабуть, не планувала абсолютно. Пенсія у неї невелика зовсім. Проте, вважаю я, якусь частину мама цілком могла б вкладати в загальний котел, чому б і ні? Хоча б на частину продуктів.
А мама образилася, коли я сказала їй прямо про це. Вона їхала до нас, розраховувала жити на повному утриманні і пенсію відкладати на «всяке може статися». У всіх старі батьки, ображено вимовляє мені мама, так і живуть – «все, що моє – моє, а що твоє, то наше». Для цього ж і ростили дітей, свого часу у всьому собі відмовляли, щоб не відмовляти в старості.
А мама зараз ходить ображена, навіть розмовляти не хоче, не очікувала, що донька буде просити у неї гроші. Але хіба я зробила щось не так? Мені ж теж зараз складно, я ж не забираю в неї останнє.
Фото ілюстративне.
