Я сама народилася в досить таки бідній сільській сім’ї. Нас в батьків було п’ятеро, тому, як вони не старалися, але життя у нас не було в достатку.
Тато постійно був на роботі, мама теж працювала, ще й господарство вдома тримали, але вона чимало років була в декреті, тому нашу всю велику сім’ю утримував тато один.
А це, самі розумієте, дуже нелегко.
Згодом я закінчила навчання в школі і вступила навчатися в місто.
Грошей мені батьки дати не могли, тому я сама собі шукала підробітки.
Згодом таки закінчила навчання, хоча вечорами ще й працювала, бралася за роботу дрібну.
Я частенько розносила рекламу, навчилася шити, тому могла і вдома заробити якусь копійку на вихідних.
Загалом, до роботи я привчена з самого дитинства.
Згодом я вийшла заміж за Олега. Він був старшим за мене на 5 років, але він був дуже хороший чоловік.
Олег теж родом з села, він орендував кімнату в місті, адже там працював.
Згодом ми одружилися, весілля у на не було, ми вирішили просто розписатися.
Коли я закінчила навчання, то не змогла знайти хорошу роботу, тому ми з Олегом вирішили повернутися в село.
Чоловік там влаштувався трактористом на ферму, а я в місцевий магазин продавцем.
Ми жили в бабусі чоловіка, доглянули її, тому її хатина залишилася нам з чоловіком.
Згодом у нас з’явилося двійко діток: синочок і донечка.
Ми з Олегом дуже щасливими були, маючи своїх діток.
Чоловік дуже старався, щоб у нас вдома все було, звісно, багато ми не жили, але на продукти грошей вистачало, та й на елементарні потреби ми теж мали.
Весь час ми з Олегом багато працювали вдома, біля господарства у нас ще багато роботи було.
Крутилися ми самі, мої батьки ніколи нам нічим не допомагали, вони й горнулися до молодших своїх дітей.
У Олега батьків не було, тому розраховувати ми могли лише на себе і сили свої.
Діти вже підросли, пішли навчатися, а тут, на жаль, Олега не стало.
Мені дуже важко було, адже розуміла, що сама не зможу забезпечити своїх дітей, так як в селі заробляю копійки.
Згодом я вирішила їхати за кордон на заробітки, адже вбачала це реальним шансом допомогти дітям своїм.
Я поїхала в Чехію, там моя знайома працювала і мене обіцяла влаштувати.
Так і було, Світлана мені дуже допомогла.
Подруга і житло мені знайшла, і роботу, і ще й допомагала мені перший час, адже мені важко було на чужині облаштуватися.
Хоча важко було, але я таки трохи звикла до того, що маю деякий час працювати на чужині, вирішила змиритися з цим заради своїх дітей.
Я дуже допомагала і доньці, і синові.
Спочатку я дітям дала гарну освіту, давала гроші на одяг гарний, на життя.
Декілька разів у місяць я пакувала продукти і передавала їх в село через знайомого водія бусика.
Загалом діти мої жити добре, а я раділа за них.
Та коли приїжджала останнім часом додому, то не бачила такої щирої вдячності від своїх дітей.
Потім син мій одружився, я так багато вклалася в їх весілля.
Згодом і донька вийшла заміж і весілля ми теж робили за рахунок мій.
З роками діти звикали до того, що я їм дуже допомагаю і дуже часто сам мені дзвонили і просили грошей.
Тоді я вирішила, що досить дітей доглядати і сім’ї їх. Вони дорослі і самі мають дбати за себе.
Пів року тому я повернулася з Чехії додому. Привезла з собою гроші і вирішила, що здоров’я вже такого не маю, тому вирішила купити собі квартиру однокімнатну, знайти роботу неважку у місті і жити там.
Мені важко вже в селі, адже працювати потрібно на городі, та й приватний будинок ремонту потребує, а того здоров’я, що в молодості я не мала.
Коли діти дізналися, що я збираюся купувати квартиру, здивувалися дуже.
Мовляв, і син, і донька моя розраховували, що я житиму в хаті, а гроші зароблені віддам їм, адже вони зі своїми сім’ями орендують житло.
Та я сказала, що жити в селі, я не можу, тому квартиру собі таки куплю, а хату продам, гроші ми за мій будинок розділимо на три частини: мені, синові й доньки.
Син з донькою сказали, що якщо я куплю собі квартиру, то маю забути, що в мене є діти, адже хороша мати має дбати про дітей, а не в першу чергу про себе.
Я таки купила квартиру собі, адже розумію, що це єдиний вихід для мене, в селі мені важко буде, роботи немає.
Я думала діти змирилися з цим, адже мали б радіти за мене, я стільки років допомагала їм.
Я завжди їм в усьому допомагала, стільки років давала гроші і брала участь у їхньому житті.
Відтоді діти зі мною не говорять.
Таке враження, що діти мої відмовилися від мене і в мене більше немає дітей.
Я хату продала тиждень тому. Гроші поки усі в мене лежать.
Я навіть не знаю, чи варто мені щось давати дітям.
Можливо все залишити собі?
Невже вони мені допоможуть на старості років, якщо зараз не хочуть ні чути, ні бачити мене, хоча я стільки добра для них зробила?
Фото ілюстративне.