Віра виросла в селі, там закінчила школу і поїхала в місто де вступила до інституту. Після закінчення навчання влаштувалась на роботу. Пів року тому не стало її матері і батько жив сам. З того часу вона його не відвідувала, то робота, то інші справи – все ніяк не було часу. Вона поверталась з роботи і думала, як він там один? Хоча коли Віра подзвонить – все у нього часу немає: то порається по господарству, то дах ремонтує. Та й не балакучий він.
Нарешті дівчина зібралась, взяла на роботі додаткові вихідні і вирішила довідатись до батька. По дорозі купила квітів, які дуже любила мати, доїхала до села, вийшла на зупинці біля церкви. Може, відразу і до матері зайти, поставити квіти? Ні, спочатку в будинок, до батька. Роздумувала вона.
Вона йшла по рідній вулиці, через паркани виглядали сусіди, сподіваючись, що остання маршрутка привезе когось із дітей або онуків. А ось і тітка Галька, всі новини знає і плітки по селу розносить. Не пропустить нічого. Вгледіла Віру і шкандибає на зустріч:
– Ой Віруньо, давненько тебе не було. Квіточки, мабуть, для матері привезла? А батька мабуть і не впізнаєш. Такий причепурений ходить, аж помолодів. Ти ж мабуть нічого і не знаєш?
– А що я маю знати? – Запитала Віра.
– Так сама побачиш, – махнула рукою Галька. – Мачуху батько привів. Уже з місяць. Ще й року не минуло, а він вже нову жінку привів.
Віра її вже не слухала. Він говорив, що сам доживати буде. Що такої, як мама, йому не знайти. Невже так швидко все забув? І з Вірою не порадився. Навіть не попередив. А Галька далі розповідала, що жінка ця, з сусіднього села, також вдова і двоє дорослих дітей, дочка заміжня, а син служить в армії. Дочка ніби навідується і допомагає їм по господарству.
Віра мовчки пішла до двору. Це ж треба, так сміливо увірватися в чуже життя, прийти на все готове. У будинку порядок, підключені газ і вода, в батька машина, господарство велике і тепер все це дістанеться невідомо кому. А вона, коли їхала з села, просили батька, якщо надумає жінку привести в будинок, то бажано бездітну, щоб на їх добро не зазіхала. А він взяв з дітьми, та ще й молодшу за себе.
Віра увійшла на подвір’я. Батько порався у хліві. Підняв голову, посмішкою зустрів доньку і замість привітання почув:
– До весілля готуєшся? Чому ж не запросив?
Батько підійшов ближче і тихенько сказав:
– Як же тебе сповістиш, якщо ти раз на рік батька відвідуєш?
Ліза невдоволено кинула, що не може бути йому нянькою, тому що працює і постійно зайнята.
Звернула увагу, що у дворі порядок, дерева побілені, квіти мамині виполоті і политі. У будинку також порядок. Батько пішов на город до мачухи, щось їй там сказав. Потім жінка підняла очі і зустрілася поглядом з Вірою:
– То у нас гості, – радісно сказала жінка. – Підемо зустрічати. Недарма я тісто на пиріжки замісила, відчувала, що хтось відвідає.
Віра невдоволено зиркнула на мачуху.
– А ви Віра! Я по фотографіях вас упізнала. Підемо в будинок, будемо обідати. – Не замовкала жінка.
Віра скупо кинула “дякую я не голодна”. Батько сумно схилився на паркан. Спочатку ніби виправдовувався, що мовляв, одночасно звалилося на нього стільки роботи і худоба, і свині, і птиця – за всім догляд треба, а самому важко, й допомоги нема від кого чекати.
– Треба було продати господарство. – Буркнула Віра.
Батько аж здригнувся:
– Продати? Й далі що? Скласти руки й сидіти? За роботою я відволікаюся від різних думок. Та й сам в будинку, як в порожнечі.
Віра замовкла. Тільки тихенько видавила:
– Міг би, самотню жінку знайти, без дітей. А тепер її діти будуть на спадщину претендувати, а мені, що залишиться, ти про мене подумав?
Батько не поступався:
– Кому воно потрібне, те господарство? І що тут ділити? У неї свого вдосталь.
На порозі непомітно з’явилася мачуха з сумкою в руках, вона чула всю їхню розмову:
– Ви тут не так голосно сперечайтеся, а то сусіди почують. Ідіть в кухню – там пиріжки тільки з печі.
Батько відразу схопився:
– А ти куди?
– Додому. А як моя дочка завтра приїде город допомагати садити, скажіть, хай додому їде, я там її чекати буду. А ви залишайтеся з Богом, не сваріться. Вашого я нічого не взяла.
Батько, в чому стояв, в тому і вирушив за мачухою, тільки докірливо кинув:
– А ти, доню, тут господарюй, все тобі залишається, що хочеш те й роби.
Вони удвох йшли по дорозі, а Віра лише розгублено дивилась їм у слід.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел