На тих вихідних ми відпочивали на дачі у друзів. Приїхали додому, а в квартиру потрапити не можемо – ключ не підійшов. Ми нічого не розуміємо. Чоловік в розгубленості зателефонував мамі, а слухавку взяла його сестра Оксана.
Вона і повідомила нам, що ми більше в цій квартирі не живемо. Навіть речі наші були перенесені без нашого дозволу в сусідній під’їзд до тітки Люби.
– Мама додому не повернеться, у мене жити буде, – наостанок додала сестра.
Так ми з’їхали з квартири, в якій прожили три роки. Ми з Іваном зробили там ремонт, оновили меблі, відмили все, що треба було. Завжди вчасно платили комунальні послуги, готували, купували продукти. Самі винні, що повелися на вмовляння жити разом з мамою Івана. І жили ми нормально, без будь-яких непорозумінь. Навіть навпаки, все ідеально було. Так що ситуація викликала купу питань, відповіді на які ми так і не дочекалися.
Гаразд, що поробиш, речі забрали, дечого не дорахувавшись. Тітка Люба здивовано розвела руками:
– Оксана приходила, з якимось дивним чоловіком. Не знаю, що вона наговорила, але твоя мама була дуже розстроєна. Ти не переймайся, дивись, і мамі перейде! – вона співчутливо кивнула Івану.
Але прогнози тітки Люби не справдилися, мамі так і не перейшло. Ми у подруги кілька днів прожили, потім квартиру зняли. Через пів року в свою в’їхали, взявши житло в кредит. Причини демаршу нам так ніхто не спромігся пояснити. Мабуть, не гідні.
Минуло чотири роки. Ми не нав’язувалися, і ніхто з сім’ї чоловіка теж з нами зв’язатися не намагався. Взагалі ніяких контактів не було, навіть телефонних дзвінків в дні народження. А тут, на початку літа, вони з’явилися. Їм знадобилося дозвіл чоловіка на продаж квартири, з якої нас так безцеремонно виставили. Точніше – його добровільна виписка: він відмовився від участі в приватизації, тому мав повне право там проживати, навіть якщо квартира буде продана.
Чоловік норовити не став. Виписався, прописався у нас. Подяки так і не дочекався. Що дивно: усім парадом заправляла Оксана, мама навіть носа не показала. Всі навперебій радять, що нам треба було цього робити, виписуватися просто так.
Але ми вирішили, що з цими людьми ми не хочемо мати ніякої спільної справи, нехай це і найрідніші люди мого чоловіка. Вони ж нами так повелися, що й чужі б так не посміли.
Мовчки, за спиною, ні слова не сказавши. Чому не можна було нормально все зробити? Поговорити? Ми б з’їхали, без проблем. І нам так добре зараз. Ми нікому нічого не винні. Нікому не зобов’язані допомагати. Живемо собі тихо-мирно, нікого не утримуємо. Краса.
Але той вчинок матері чоловіка ніяк в голові не вкладається: що сталося? Звідки такі зміни? Може і мала рацію тітка Люба: Оксана тоді постаралася? Три роки свекруха мене донечкою кликала, раділа за нас, ми чудово жили і тут раптом таке. Потім до дочки поїхала, замки змінила, і все без жодних пояснень. Так я її більше і не бачила. І не хочеться, чомусь.
Фото ілюстративне – huffpost.
