Я знала, що моя бабуся має певну складену суму, як вона любить казати, про всяк випадок. Скільки у неї там грошей назбиралося – достеменно невідомо. Вона їх тримає загорнутими у свою улюблену парчеву хустку в своїй кімнаті, і нам з мамою до цього зась.
Але ми вже звикли до таких дивацтв бабусі. Живемо ми в селищі у власному будинку, який за документами і досі належить бабусі, хоча мої батьки вклали в нього вже чимало грошей.
Якщо так розібратися по суті, то бабуся ні на що не витрачає свою пенсію взагалі, все оплачуємо і купуємо ми, навіть одяг для неї. Правда, у нас є город, і за ним дивиться бабуся. Ми, звичайно, все садимо, полемо і збираємо урожай разом, але якби вона щодня туди не ходила, не дбала, то урожаю б і не було такого.
У моєї бабусі було двоє дітей: моя мама і молодший син Ярослав. Мій дядько ніколи не жив в нашому селі. Ще молодим він поїхав на Полтавщину та так там і залишився. Одружився, в шлюбі народилося двоє дочок, а потім щось там у них з дружиною не зрослося, і він пішов з сім’ї. А через кілька років дядька не стало, не зміг побороти важку хворобу.
Відтоді бабуся почала відчувати якусь гіпервідповідальність за його дочок, своїх онучок, все хвилювалася, як вони там живуть, бо через велику відстань ми з ними майже не бачилися.
Моїм двоюрідним сестрам 24 і 26 років: Тамара і Зоряна, обидві ще не заміжні. Цього літа вони нарешті вирішили приїхати до нас. Найбільше їхньому візиту раділа бабуся. Вона не знала, як то кажуть, де поставити дорогих гостей.
Ми з мамою теж раділи, але до пори до часу. Дівчата відразу оголосили, що приїхали до нас на все літо, оскільки працюють віддалено, то можуть побути у нас трохи довше.
Бабуся відразу нас попередила, щоб ми не сміли брати у них гроші за проживання чи харчування, мовляв, з нас не убуде. І все б нічого, якби вони хотіли їсти те, що й ми. А у сестер були вишуканіші вимоги. Вони хотіли піцу, суші, якісь салати з екзотичних овочів.
Кілька разів я спекла піцу, і навіть було, що ми з райцентру доставкою суші замовляли, але це все дорого, і ми не звикли так харчуватися. А Тамара і Зоряна лише крутили носом. Я потім випадково дізналася, що бабуся їм давала гроші і вони їхали в місто щоб нормально поїсти, як вони самі сказали.
І це в той час, як в селі щодня є якась робота. Та дівчата навіть не думали нам допомагати не те що на городі, вони за собою навіть горнятко від кави не мили, а просто складали посуд у раковину.
Я вже не могла дочекатися, коли нарешті сестри поїдуть, бо таке споживацьке ставлення до нас усіх мені не зовсім подобалося. Після від’їзду Тамари і Зоряни я помітила, що у бабусі зникла її парчева хустка. З’ясувалося, що всі гроші, які вона наскладала, вона віддала дівчатам. Пояснила коротко – бо їм потрібніше.
Тепер я думаю – я егоїстка чи все-таки бабуся вчинила несправедливо, адже я така ж онучка як і Тамара з Зоряною.
Спеціально для ukrainians.today.
Фото ілюстративне.