Якби я знала, що мої заробітки так закінчаться, я б ніколи не їхали з дому, але ж я хотіла як краще.

Мені було сорок п’ять, коли мене звільнили з роботи. Все життя пропрацювала в садочку — дітей любила, роботу свою знала. Але нашу установу перевели в інший район, і всім нам запропонували переходити туди. А мені — дві години дороги туди, дві назад. Та де ж я поїду? У мене хата, город, господарство, син на одруження зібрався. Так і лишилась без роботи за один день.

Пам’ятаю, тоді сиділа на кухні, дивилася на пальці, які тремтіли, і думала:

— Боже, та що тепер буде зі мною?

І от тоді мені подзвонила подруга з Італії.

— Приїжджай до мене, — каже. — Я тобі за тиждень роботу знайду. Не бійся.

Я й не думала колись їхати на заробітки. А тут так склалося, що ніби саме життя мене за руку туди тягнуло. І я поїхала. Через три дні вже стояла в чужій країні, дивилася на ті чисті вулиці, чужу мову, і всередині все стискалося.

Подруга таки знайшла мені роботу. Доглядати дітей — то я вмію, це мені не нове. І пішло життя по колу: рано встала, дітей нагодувала, погуляла, зробила уроки, спати поклала. Тільки ночами так тягнуло додому, що я аж подушку кусала, аби не плакати голосно.

Через вісім місяців у мене вже була перша сума, яку я змогла відкласти. І от тоді син подзвонив:

— Мамо, ми хочемо з Оксаною одружуватися.

Я аж присіла.

— Та як же, синку? Ти ж знаєш, я роботу втратила, в Італії ще не оговталася…

— Мамо, ми хочемо весілля. Ти ж знаєш, яке я мріяв…

І мені так стало легко й важко одночасно. Легко — бо син щасливий. Важко — бо треба гроші, а я ж тільки-тільки на ноги стала.

Але я не могла йому відмовити. Я хотіла, щоб він мав те, чого я не мала в молодості. Отож майже всі зароблені гроші я переслала додому. І ми зробили йому весілля — красиве, щире, з музикою, з гостями, з тим блиском в очах, який я тепер пам’ятаю, як світло в темному коридорі життя.

Після весілля я знову повернулася в Італію працювати. Син із невісткою зразу сказали, що жити з нами не хочуть — хочуть окремо, на квартирі. А тоді невістка завагітніла. Грошей нема. Молодість — є, бажання — є, але жити ніде.

І тоді ми зі сватами сіли й подумали:

— Давайте купимо їм квартиру. Вони молоді. Зараз тяжко.

Свати трохи дали. Я — більше. Бо я працювала вдень і вночі, економила на всьому, навіть на собі. Три роки я жила, як тінь. Лише заробляла й відсилала. Так ми й купили молодим квартиру.

Я тоді думала:

«От тепер точно полегшає. Тепер уже я зможу подумати і про себе».

Та чоловік подзвонив:

— Будем хату ремонтувати, бо і про свою старість треба подбати. Якщо хочеш, щоб було куди вертатися, треба робити все зараз.

І я знову почала висилати. Майже тисячу євро щомісяця. Усе, що заробляла, все віддавала. Я собі навіть нової куртки не купила. Ходила в старій, бо думала:

— Та нічого. Головне, що вдома хата буде, як нова.

І справді — чоловік робив ремонти. Дзвонив, показував відео. Нові вікна, нова кухня, нова кімната. Я дуже тішилася, бо бачила результат своєї праці.

І ось одного разу я приїхала додому — на зимові свята. Вирішила покликати сина з невісткою на вечерю.

Я подзвонила.

— Синку, приходьте до нас, стіл накрию.

— Мамо, я не можу. Нема часу.

І мені щось у горлі стало. Як, мама приїхала на кілька днів, а у нього часу нема? Але я промовчала.

А потім я дізналася, що вони до сватів на свята поїхали.

Мені було неприємно, але я знову промовчала. Я ж мама. Мами промовчують.

А через кілька днів я мала розмову з сусідкою, і вона мені таке сказала, що я досі оговтатись не можу.

— А ти бачиш, який твій чоловік ходить? Не свій якийсь. Бо до нас у село вернулася одна жінка. Та, з якою він колись мав любов. І вони тепер знову крутять.

Я тоді стояла, наче мене током ударило.

— Не може бути, — сказала я.

— Може, — відповіла сусідка. — Вони разом. І далі бачаться. Поки тебе нема, він безсоромно її у твій дім приводить.

Мені потім син сказав:

— Мамо, я знав. Тому й не хотів до вас іти, аби не втручатися у ваші стосунки.

І от тоді, на саме Різдво, я взяла й сказала чоловікові:

— Кажи правду.

Він спочатку кричав, потім мовчав, а потім… зізнався.

— Так, було. Але я вже все закінчив.

А я мовчала. Я не мала слів. Бо вони всі згоріли всередині.

Я поїхала в Італію ще на рік. Не брала трубку. Не писала. Не приїжджала.

І от тепер знову наближається Різдво. Чоловік дзвонить:

— Приїжджай. Все закінчено. Я тебе чекаю.

А син мовчить. Невістка мовчить. Ніхто трубку не бере.

І я знову набрала сусідку, щоб хоч знати правду.

А сусідка каже:

— Нічого він не закінчив. Вона до вас у хату ходить, як до себе.

І я сиджу тепер сама в кімнатці в Італії та думаю:

«Боже, що мені робити? Розлучатися?

Та вже й вік…

Повернутися до нього?

Та як жити з тим, хто зрадив на твоїх же грошах?»

Я дивлюся у вікно, де чужі італійські вогники світять, і мені здається, що то не Різдво, а якийсь довгий темний коридор.

Отак і живу між двома домами — одним, що вдома, і другим, що тут. А насправді — не маю жодного.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.