Я не можу сказати, що я нещасна в шлюбі, адже маю доброго чоловіка. Але мій коханий чоловік постійно у відрядженнях. Його робота пов’язана з постійною присутністю на об’єктах, що будуються по всій країні.
Після весілля Василь вмовив мене пожити разом з його матір’ю, так як вона залишилася одна після того, як не стало його батька. Мені не дуже подобалася ця ідея, але навіть свекруха мене запевнила, що мені буде добре в її домі.
Можливо, спочатку так і було, але доброти свекрухи вистачило ненадовго. Вже через пару місяців вона почала постійно мене у всьому повчати, я завжди щось роблю не так, як вона звикла робити в себе вдома. Мені приховувати нема чого, але я відчуваю себе зовсім чужою людиною в її домі. Мене навіть мама ніколи так не повчала, як ця жінка.
Мій чоловік приїжджає на кілька днів, і знову їде у справах. Я дуже радію, коли ми можемо провести цей час разом з того часу, який ми можемо провести разом. Але цього часу не достатньо для сім’ї. А свекруха в ці дні теж потребує уваги сина: постійно щось просить його зробити, він возить її по всіх магазинах, щоб вона могла вибрати собі все необхідне, в ці дні вона намагається забрати увагу мого чоловіка у мене. Виходить, що вона сумує за своїм сином, а всі інші можуть почекати. І так відбувається кожного разу, коли чоловік повертається, майже весь час він проводить зі своєю мамою.
А в останній раз свекруха перейшла всі межі. Вона ні на хвилину не відходила від мого чоловіка, намагаючись бути з ним постійно. Ми навіть не змогли залишитися наодинці, тому що вона стала постійно говорити, що їй погано і просити весь час сидіти з нею. Я все можу зрозуміти, але всьому є своя певна межа. Виходила все так, що чоловік щодня засинав поруч з нею, а мені було шкода будити його. Так і виходить у моєму житті, що чоловік є, але його поруч немає.
А вже наступного ранку він знову поїхав в чергове відрядження, воно триватиме кілька місяців. Я, звичайно, розумію, що ця робота годує та утримує всю нашу сім’ю, але ж так жити неправильно, так не має бути. Мені не вистачає уваги мого чоловіка, його допомоги та підтримки. Я дуже його кохаю, він рідна мені та хороша людина, але так жити більше я не можу, та й не хочу.
Наш синочок вже ходить в садок. Щоранку, коли я веду його в дитячий садок, ми зустрічаємо по дорозі діток, які йдуть, тримаючись за ручку, зі своїми татусями. Я не можу пройти байдуже повз таких сімей. Мені відразу стає дуже сумно від того, що мій чоловік просто не встигає побути зі своїм маленьким сином та зі мною, він пропускає найважливіші моменти в нашому житті. А хлопчик має спілкуватися зі своїм татом постійно. Але в нашому випадку все не так, як має бути в нормальній сім’ї. У нашому випадку навіть бабуся, яка живе разом з онуком під одним дахом, не виявляє жодного бажання погуляти з ним, позайматися, чи хоча б прочитати йому якусь книжечку. Наша бабуся зосереджена тільки на собі і своєму житті. Вона, взагалі, особливої уваги на мене з сином не звертає, ми живемо наче квартиранти, зустрічаємося лише на кухні, інколи навіть не вітаючись, у неї є тільки вона і тільки її потреби. Мною вона ніколи то й взагалі не цікавиться, але варто мені десь на якийсь час затриматися, як вона починає мене все розпитувати, при чому робить це сердито, показуючи, що їй це все не подобається. При цьому свекруха повністю впевнена в тому, що я зобов’язана перед нею звітувати. Якщо я даю зрозуміти, що розповідати їй мені нічого не хочеться, то вона телефонує своєму синові і розповідає йому всі свої домисли.
Загалом, виходить так, що я живу не з чоловіком, а з його мамою. А вона всіляко псує моє життя. Останнім часом я стала все частіше замислюватися: чи потрібна мені взагалі така сім’я та родина? Гроші це добре, але я жити так більше не хочу. Але не знаю, з чого почати.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.
