fbpx
Життєві історії
Після весілля син підійшов до мене і тихенько запитав, чи можна йому з дружиною пожити в мене, поки вони збиратимуть на своє житло. “Я не проти, звичайно, – кажу, – живіть у мене. Аби ми з дружиною твоєю знайшли спільну мову”. “За це не хвилюйтеся, – запевнила мене тоді сама невістка, – гостей галасливих не буде, мої батьки живуть далеко, подруга у мене тільки одна, готувати я люблю, чистоту підтримувати вмію, сама я за характером дуже спокійна та тиха людина.” І дійсно, поки вони жили у моєму домі, у нас все було добре, а коли син з дружтиною переїхали в своє житло, ось тоді й почалися проблеми

Мої молоді, тобто син і його дружина Людмила 4 місяці тому купили двокімнатну квартиру. Я за них дуже раділа, але недовго. Тому що майже відразу ж після переїзду в своє власне житло, почалися проблеми і у мене з моєю невісткою, і у мого сина з його дружиною.

Але розповім про все по-порядку.

5 років тому мій, тоді 27-ми річний син Тимофій, вирішив обзавестися сім’єю. Людмила молодша за мого Тимофія на 4 роки. Тоді вона якраз лише інститут закінчила, роботу якусь активно шукала. Син на той час жив зі мною, відкладав гроші, до весілля купив машину, а ось житло своє придбати ще не встиг.

– Якщо ти не проти, – попросив він мене, – ми якийсь час поживемо з тобою, мамо, інакше ми на своє житло в кредит роки будемо збирати.

– Я не проти, звичайно, – кажу, – живіть у мене. Аби ми з дружиною твоєю знайшли спільну мову.

– За це не хвилюйтеся зовсім, – запевнила мене тоді сама Людмила, – гостей галасливих не буде у вашому домі, мої батьки живуть далеко, подруга у мене тільки одна, готувати я люблю, чистоту підтримувати вмію, сама я за характером своїм дуже спокійна та тиха людина. Років півтора-два поживемо разом і з’їдемо потім від вас. Я, начебто, знайшла хорошу роботу, виходжу з 1-го числа на роботу, будемо посилено відкладати гроші, вдома я мало буватиму, так що будемо ми жити мирно та добре.

Що стосується чистоти і готування, тут невістка говорила мені чисту правду: ніяких нарікань у мене не було до Людмили геть. І обід, і вечерю, і пироги, все вміла, і головне, робила. І прибирала регулярно в їхній кімнаті і в місцях загального користування. І подруга до неї приходила, але мене це не напружувало: посидять вони собі там тихенько, чай поп’ють, тихо поговорять, посміються, бувало, я до них приєднувалася, коли запрошували мене. Словом, нормально ми жили.

А ось з термінами спільного проживання вийшла якась серйозна похибка: Людмила народила через рік після весілля, добре, що на роботу влаштувалася, декретні нормальні отримувала, але збирати на перший внесок виходило з народженням моєї внучки, дуже повільно. Самі знаєте, які ціни тепер.

– Мінімальний внесок перший віддати по кредиту, – говорив син, – тоді платіж щомісячний буде таким, що навіть на харчуванні доведеться економити, а у нас дитина маленька. Ми не хочемо цього зараз робити.

– Так живіть вже тут, – кажу, – я ж вас не жену. Сама все розумію.

Я самак старалася, як могла, особливо, коли Людмила в декреті сиділа. Вона по дому все на себе взяла, зате я і комуналку оплачувала, і продукти купувала, і побутову хімію, словом, абсолютно все. Син теж в харчування вкладався, міг по дорозі з роботи заїхати і закупитися продуктами харчування на тиждень, заповнити холодильник. Але особливо я їх не обтяжувала: нехай відкладають, нехай збирають на свій власний дах над головою.

– Ми так вам вдячні, – говорила мені постійно моя невістка, – що б ми без вас робили! Все так дорого зараз, на дочку потрібно всього багато, та ще машина Тимофія витрат вимагає. То запчастини, то ремонт дорогий, то страховка, то гума, то бензин. Це такі шалені витрати зараз, що й словами не передати!

Машину син продавати не збирався: для роботи вона йому дуже потрібна. Але я намагалася Тимофію і на бензин іноді гроші дати, щоб йому легше було.

Загалом, якщо дивитися на все цек, то жили ми однією великою родиною, ніби все в загальний котел, але моя участь в цьому котлі була набагато більшою. Їх же троє, а я одна, а вкладала левову частку я. І молоді це визнавали, адже добре все бачили та розуміли.

– Дядька Івана нашого не стало, – рік тому приголомшила мене невістка, коли я з пакетами продуктів додому повернулася, – недужав він же довго.

Дядько Іван – рідний брат батька моєї Людмили. Я бачила його разів зо два, коли він приїжджав, то зупинявся у нас. А приїжджав він в столицю на обстеження, років 8 він хворів.

– Дружина дядька Івана від нього пішла відразу, коли він занедужав, – розповідала Людмила, – брата мого двоюрідного не стало вже давно, інших дітей у дядька Івана не було.

Я знаю, що відносини батька Людмили і його брата були дуже добрими й теплими, родинними, тому дядько Іван братові свою квартиру і відписав.

– Мама сказала, – ділилася зі мною невістка, – що продавати будуть. Правда, половину від продажу вона віддасть моєму братові, а половину – мені. Зате ми, нарешті, купимо собі своє власне житло.

Брат у Людмили старший, він моєму Тимофію ровесник. Живе в обласному центрі, де і батьки, житло з сім’єю орендував, так що дядько, виходить, своєю спадщиною, вирішив проблеми двох сімей. А за сина з невісткою я дійсно щиро пораділа, хоча про дядька й дійсно була сумна та прикра новина.

Пів року сват в спадок вступав, продали квартиру досить швидко, невістка моя на той час на роботу вже вийшла, зібрали довідки, звернулися в банк, пригледіли варіанти квартир. Разом з їх накопиченнями вийшло майже 50% від вартості житла внести, як перший внесок.

– Ну все, мамусю, – син радів, мотався на машині за якимись дрібницями для свого нового будинку, – через пару тижнів з’їдемо, спасибі тобі за все, допомогла, так допомогла. ми дуже вдячні тобі за все.

А ось невістка тоді промовчала і я зазначила це подумки: стояла і просто посміхалася. І ні словечка. Ремонт простенький в квартирі був, на найнеобхідніші меблі син з дружиною грошей залишили, щось Тимофій вирішив зі своєї кімнати забрати.

– Тимофію, – кажу для за 4 дня до їх переїзду, – я зберу посуд, не купуйте. Поки обживеться, стільки ж за все треба. У мене тарілок-вилок, каструль і сковорідок вистачить на невелику їдальню. Розбагатієте, розживеться на гроші, поміняєте все на нове, а поки можна ж користуватися, вона ж в гарному стані у мене все.

– В нову квартиру так не хочеться тягнути цей мотлох! – стиснула губи невістка.

Я так само не знайшла що і сказати навіть їй на це, від такої великої несподіванки. Значить, поки у мене жили, все було нормально, посудом користувалися, без звуку, а тепер – мотлох? Так, тарілки у мене старомодні, сервізи ж були в моді, у мене їх штуки три, та й каструлі звичайні, але чисті, я їх чистила гарно завжди. Чого носом крутити? Будуть гроші – викинеш або назад привезеш, а так говорити навіщо?

– Візьмемо, мама, спасибі, – сказав син, – я коробки знайшов, допоможи все укласти.

Я завертала, упаковувала, а невістка чимось іншим зайнялася, як підозрюю, щоб «мотлох» свекрушин не брати взагалі. А в день від’їзду, коли Тимофій з онукою в машину вже пішов, Людмита затрималася і висловила мені:

– Ось так, мої батьки гроші на квартиру нам відвалили, а свекруха ні простирадла, ні чашки нової не дала, мотлохом лише відбулася!

– Людмило, – кажу, – не соромно тобі? Ви 5 років зі мною жили, збирали гроші, я з вас навіть на комуналку не брала, продукти сама купувала майже завжди, а тепер я не дала вам нічого?

Невістка фиркнула і за поріг, а я залишилася. І так мені прикро на душі стало від того. Хіба 5 років моєї допомоги у всьому не можна порівняти з внеском сватів? Не всі ж гроші були батьків Людмили, майже половину син з дружиною накопичили самі. А завдяки чому? Завдяки тому, що майже не витрачалися, поки зі мною жили.

– Я планувала їм нову плиту подарувати, – кажу подрузі, – на новосілля. А тепер навіть боюсь: знову почую, що мама з татом грошей багато так їм дали, а свекруха дешеву плиту з панського плеча кинула.

– Ну і не даруй їм тоді нічого взагалі, – порадила приятелька, – поговори з сином.

Поговорити з Тимофієм віч-на-віч довго не виходило: новосілля, як таке, син з невісткою не справляли. По крайній мірі, мене на нього не кликали. Мене невістка взагалі в гості не запрошувала, по телефону відповідала дуже сухо. А коли вийшло поговорити з сином, виявилося, уперечці Людмила моєму синові каже:

– Мої батьки нам допомогли квартиру хорошу купити, а твоя мати ні гривні не дала на неї!

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – rieltor.

You cannot copy content of this page