Ми з чоловіком в шлюбі вже майже 30 років, але насправді разом провели дуже мало часу. Після весілля ми жили в моїй двокімнатній квартирі, яку мені віддали мої батьки. Іван сам родом з села, тому прижитися в місті, в квартирі, йому було дуже важко. З самого початку нашого спільного життя чоловік мріяв про власний будинок.
Невдовзі у нас народилося два синочка, ми тішилися дітьми. А Іван не переставав мріяти про розширення нашої житлової площі у вигляді власного будинку за містом. Чоловік був старшим сином в багатодітній родині, тому вмів виконувати будь-яку сільську роботу – від косити траву до доїти корову. Я бачила, як йому всього цього не вистачає.
Коли обидва наші синочки пішли до школи, Іван заявив, що їде на заробітки, щоб здійснити свою мрію. Він запевнив мене, що років п’ять треба почекати і у нас буде свій дім. Я змушена була погодитися, бо іншого виходу у мене не було. Іван – дуже впертий чоловік, якщо вже щось і задумав, то не відступиться.
Іван працював, справно присилав кошти, ми купили невелику ділянку і почали будівництво. Чоловіка постійно не було, час від часу він приїжджав, ненадовго, але всі клопоти були на мені. До того ж, двоє дітей і робота. Так ми прожили 10 років, а будинок ще не був закінчений. Справа в тому, що починали ми з невеличкого будиночку, а закінчили хоромами.
У Івана постійно з’являлися нові ідеї, їм не було кінця і краю. Тепер у кожного мала бути своя кімната, великий зал, передбачалася навіть спальня для гостей, сауна і кімната для відпочинку. В якийсь момент мені почало здаватися, що ми ніколи не закінчимо це будівництво. Нарешті, через 10 років, коли хлопці закінчували школу, ми нарешті завершили основні роботи.
Діти в тому будинку пожили недовго, бо практично відразу поступили в столичні університети на навчання. Сини вивчилися на програмістів і знайшли в столиці роботу, тому там і залишилися.
В результаті вийшло так, що чоловік витрачає свої сили і гроші на нікому не потрібний будинок. Він і далі періодично їздить на заробітки, а всі зароблені гроші витрачає на удосконалення дому і прибудинкової території. Коли його немає, мені самій дуже складно утримувати такий будинок і доглядати за присадибною ділянкою, це насправді складно і витратно.
Зрозуміло, що діти сюди вже не вернуться, там вони вже створили свої сім’ї, вже є внуки. Але колись нам треба буде їм залишити спадок. Ось тільки що? Цей дім? Вони його запросто, продадуть і розділять гроші, але чоловік вважає по-іншому – цей будинок стане їх дачею, в яку вони будуть приїжджати і відпочивати, тому треба з нього зробити справжній палац.
Багато разів у нього просила – давай зупинимося, поїдемо у відпустку на море, за кордон, відпочинемо. Але тоді він робить «великі очі», дивиться на мене і каже: «Ти що! Стільки робіт на ділянці, а тобі на море захотілося! Он, йди, купайся – річка поруч!».
Я якось запитала у синів: «Ви ж все одно продасте цей будинок». Вони погоджуються. Прошу їх на батька вплинути, щоб він зупинився, але вони не хочуть цього робити! Мовляв, він живе цим будівництвом, це його хобі! Ага, дороге ж це хобі!
Я пояснювала чоловікові, що не варто більше грошей витрачати на цей будинок, краще дати їх дітям – обоє синів взяли квартиру в кредит в столиці, а це дуже дорого. «Якщо їм не треба, то внукам буде! А продати будинок я ніколи не дозволю» – стоїть на своєму Іван. Як він не розуміє, що ніхто в цьому селищі жити не захоче.
Як його переконати, щоб він зупинився. Я нарешті хочу трохи пожити для себе, можливо, і помандрувати, але чоловік мене не розуміє: «Ти не думаєш про дітей та онуків! Тобі тільки легкого життя треба», і все в такому дусі.
В підсумку – так, ми маємо гарний будинок, але я практично не бачила свого чоловіка вдома, діти виросли без батька, а найсумніше те, що ми для них старалися, а їм це непотрібно.
Фото ілюстративне – poselkispb.
