Після нашого весілля ми з Миколою 2 роки жили в квартирі його мами.
Чекали, коли добудується наше житло, потім робили там хороший ремонт.
У моєї свекрухи власна простора та велика трикімнатна квартира, вона в ній жила одна.
Нам з чоловіком його мати виділила найменшу кімнату, заставлену всяким старим мотлохом.
Там був диван старий, трюмо, стара шафа, діряве криве крісло, журнальний столик, старий вицвілий килим на стіні.
Загалом все це виглядало на якийсь бабусин інтер’єр.
Згодом ми з Миколою хотіли жити в кращій обстановці, так як кожна молода сім’я.
Ми тоді поговорили з його мамою і вона дозволила нам викинути ті старі меблі.
Свекруха намагалася прилаштувати це, якщо так можна сказати, “добро” на дачі до подруг чи в гаражі, але ті відмовлялися, бо ті меблі вже були в такому стані, що зовсім нікому не потрібні були навіть безкоштовно.
Загалом, винесли ми все з Миколою все на смітник, наробилися біля них добре, поки розбирали, носили.
А самі купили все нове – гарне велике та сучасне ліжко з матрацом, велику шафу, комод.
Нещодавно ремонт в нашій квартирі закінчився і ми зібралися, нарешті, переїжджати до себе, у своє власне житло.
Такі щасливі були, що маємо власний дах над головою, що тепер будемо господарями в своєму домі.
Ми з Миколою, так як всі гроші були вкладені в ремонт квартири, вирішили забрати меблі свої, яку купили в квартиру свекрухи для себе.
А свекруха, зовсім несподівано, нам меблі наші не віддає.
Каже:
– А що, у мене тепер порожня кімната залишиться, чи що?
До речі сказати, у неї в кімнатах, що залишилися, стільки тих старих речей, що хвилюватися про порожнечу кімнати взагалі смішно, я вважаю.
Грошей у нас зайвих взагалі немає на сьогоднішній день, ми останні копійки вклали в ремонт, в нашій квартирі навіть стільчика жодного немає.
У нас ще й кредит повністю не виплачений за це житло, цей ремонт, зараз все так подорожчало ще, меблі в тому числі, на меблі у нас грошей немає зовсім, не знаю, коли ми зможемо щось придбати.
Тож не хочеться купувати знову нові за свій рахунок, адже ми завжди розраховували, що ці з собою заберемо.
Жити нам зараз потрібно на щось, адже ще й продукти якісь потрібні, а ціни ростуть на все з кожним днем.
А ці меблі, які ми купили, коли жили у свекрухи зовсім нові, вони нам дуже потрібні.
Я сама попросила матір Миколи віддати нам хоча б ліжко з шафою, але вона відмовляється нам щось віддавати, вважає ті меблі своїми лише.
Шафа їй потрібна складати речі, а на двоспальному ліжку вона спати збирається, набридло їй на своєму дивані старому.
Повертайте, каже, тоді моє, те що ви викинули.
А де ж ми те все візьмемо?
Все викинуто було вже давно.
Воно вже на якомусь сміттєзвалищі згнило.
Ну невже вона чинить справедливо?
Зазвичай, матері ще своє віддають дітям, а тут навпаки – ще й наше забрати хоче.
Ніколи не думала, що таке між нами буде непорозуміння.
Мені всі знайомі кажуть, прийдіть і заберіть свої меблі, коли мами вдома не буде.
А я так не можу, це х мати рідна мого чоловіка.
От як тут бути мені?
Фото ілюстративне.