Коли я виходила заміж, про розлучення не думала. Батьки мені тоді дуже допомогли, хоча з самого початку не схвалювали мій вибір. Ми прожили в шлюбі сім років, зараз розлучаємося, і чоловік вирішив претендувати на наше житло.
Після одруження ми стали жити у моїй квартирі, яка дісталася мені у спадок від бабусі. Мої батьки зробили там капітальний ремонт, це був їхній весільний подарунок для нас. Свекруха ж притягла якийсь древній поїлий міллю килим і вважала, що свій внесок у облагородження нашого сімейного гнізда вона зробила.
Початок сімейного життя був чудовим. Ми обоє працювали, грошей нам вистачало, причин для непорозумінь не було. Я навіть на вічні повчання свекрухи не звертала уваги. Але потім у мене поступово почали розплющуватися очі.
За перші три роки нашого шлюбу чоловік поміняв чотири місця роботи, а перед моїм декретом взагалі залишився без роботи і лежав на дивані пів року. Казав, що не може знайти добру роботу, а свекруха його підтримувала, мовляв, нема чого хапатися за все поспіль, треба шукати вже одразу щось хороше.
Але коли постало питання про те, що мені незабаром у декрет, і нам треба на щось жити, чоловік нарешті піднявся з дивана. Роботу він знайшов за тиждень. Платили небагато, але це вже хоч щось.
– Це тільки на перший час, а там я щось краще собі знайду, – виправдовувався чоловік, і я поки що йому вірила.
У декреті було б важко, якби не допомога моїх батьків. Грошей, які заробляв чоловік, нам зовсім не вистачало. Роботу він не поміняв, залишившись на тій, яка була «на перший час». При цьому, чоловік ще допомагав своїй мамі і сестрі.
Не знаю, як би ми впоралися, якби не мої батьки. До народження внука вони купили нам все необхідне, а мій тато сам облаштовував дитячу, бо в цей час чоловік клеїв шпалери на кухні у своєї мами, іншого часу для ремонту вона знайти не змогла. Я майже не бачила чоловіка, який постійно допомагав то мамі, то сестрі.
Після декрету я вийшла на роботу. Думала, що тепер нам буде вистачати. Але я помилилась. Варто мені було почати працювати, як чоловік осів удома. Він каже, що його звільнили, але я майже повністю впевнена, що він пішов сам. Звичайно, відразу почали звучати обіцянки знайти роботу і не сидіти вдома, але йшли тижні, а робота для чоловіка чомусь все не знаходилася.
Нещодавно я сіла, подумала і дійшла висновку, що настав час розлучатися. Кохання немає, відчуття міцного плеча поруч теж немає, зате проблем хоч греблю гати. Оголосила я про своє рішення чоловікові, він похмурився, потім з виглядом ображеної величності зібрав сумку і пішов до мами.
Мої батьки рішення про розлучення підтримали, сказали, що радіють моєму прозрінню, обіцяли, що допомагатимуть. А ось свекруха не рада зовсім. Син до неї тепер назавжди повернеться, а в неї донечка заміж збирається, всім в одній квартирі не розвернутися.
Вирішити свої житлові проблеми свекруха вирішила за мій рахунок. Вона сказала, що я повинна відписати на чоловіка половину своєї квартири. Аргументом було те, що він мене утримував, коли я в декреті сиділа.
А чому я повинна переписувати частину квартири, до якої чоловік не має жодного відношення? Та й в декреті мене здебільшого мої батьки напували-годували, а чоловік допомагав своїй мамі і сестрі.
Сказала я їм, що нічого ні на кого переписувати не збираюся, хай самі вирішують свої проблеми із житлом. Хочу вже якнайшвидше розлучитися і перестати чути про цю родину.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
