Сьогодні для Ганни Іванівни особливий день. Жінка вже два дні поралась на кухні, адже в її сина день народження. Ювілей. Незважаючи на поважні роки, хвороби, які постійно відчувала, жінка старалася з усіх сил – сама готувала все, бо не було кому допомогти їй.
Два роки тому не стало її чоловіка, вони разом виховали двох дітей: сина й дочку. Донька вийшла заміж і живе далеко від дому зі своєю сім’єю, а син залишився біля матері. Правда, один, без сім’ї, бо в інвалідному візочку. Джерело
Ганна не раз казала собі: “Як я просила Бога, молячись тихенько, щоб не почув чоловік, затятий атеїст, здоров’я моїм дітям і сімейного щастя, — подумала, розставляючи тарілки Ганна Іванівна. — Та, видно, не дійшли мої молитви до Бога. Та ні, не так. Бог почув прохання і діти були здорові й щасливі. Мали свої сім’ї, не бідували. Та доля розпорядилася по-іншому”.
***
Ганна Іванівна гарно зачесала своє посріблене волосся, одягла новий костюм. Нарешті все готове до святкування ювілею. Але тінь смутку засіла в очах. Розплакалася. Згадала, як святкували синове тридцятиріччя. “Як би було добре, як би радів син, коли б поруч була його сім’я, дружина, дочки, як тоді. Та все змінилось…”
Її думки перервав раптовий телефонний дзвінок. Жінка відразу зрозуміла, що це до іменинника, це його друзі вітають. Але Діма чомусь не відповідав. Пролунав дзвінок, другий, третій — схоже, що син спеціально не брав трубки, або, почувши чийсь голос, не захотів розмовляти, бо телефон не вгавав. Ганна Іванівна зайшла у кімнату і глянула на сина.
— Дмитре, синку, чому ти не відповіси, це ж до тебе? — запитала.
— Якщо хочете, візьміть самі, це не до мене, — почула глуху відповідь.
З трепетом в душі Ганна підняла слухавку. Вона відразу впізнала по голосу свою колишню невістку Настю. Та механічно говорила вітання. А потім запитала:
— Ми з дочками хочемо привітати Діму з днем народження. А він не бере трубки. Що з ним? Хочу ще попросити в нього пробачення.
Діма відразу зрозумів, з ким розмовляє мама. Але жестом руки показав, що категорично не хоче говорити з колишньою дружиною. Ганна Іванівна, як вихована жінка, в минулому — вчителька, чемно відповіла на запитання Насті, запитала, як її онучки, і запросила, щоб приїхали до них.
З розмови Настя зрозуміла, що її колишній не хоче розмовляти з нею. Тоді вона розплакалася і почала просити:
— Ганно Іванівно, вислухайте мене. Я дуже, дуже шкодую, що так вийшло. Я прошу пробачення у вас і у Діми. Поговоріть з ним, я хочу повернутись до вас. Я все обдумала, все зважила. Я щиро каюсь. Допоможіть мені і моїм дітям.
У трубці почувся плач, а потім гудки. Ганна Іванівна такого аж ніяк не чекала.
Ганна Іванівна підійшла до Дмитра, пригорнулась до нього. Вона не могла стриматись і теж розплакалася.
— Сину, ну хоч би заради твоїх донечок. Давай подумаємо, може, ще один раз пробачимо їй, вона ж розкаюється.
Мати плакала, з її душі виривались співчуття і жалість до тієї жінки, що так поглумилась над своїм щастям, і до болю було шкода своїх внучок, бо їм було несолодко з нею. Дмитро не поділяв думок матері, він був проти цієї чергової брехні.
— Мамо, скільки можна прощати? Вона зрадила нашу любов, чи ти може вже забула? Я вирвав її зі свого серця. Ні, з мене досить! А дочок я люблю і чекаю на них. Вони зрозуміють і повернуться до нас. Я це відчуваю.
Ганна Іванівна ще ніжніше притулилась до сина. Їй було боляче за його скалічену душу та його неслухняне тіло. Вона, поцілувавши його, вийшла з кімнати. Жінка сіла на кухні і думками поринула у минуле.
***
…В той день Дмитро прибіг додому щасливий, як ніколи. Спішив повідомити мамі важливу новину. “Мамо, а я одружуватись буду і знаєш кого за дружину беру? Азу — Настю, діда Ілька внучку. Знаєш її? — світились радістю очі сина. — Я кохаю її, вона ж така гарна, добра! Вона найкраща!” — не соромлячись, розказував про своє кохання Дмитро.
Ганна аж присіла від несподіванки. “Та знаю, сину, знаю я Настю, — сказала, — я ж вчила її. Гарна дівчина, от тільки б маминої натури не перебрала. А ти дивись, сину, якщо любиш і вона тебе, то і єднайте свої серця”, — сказала і похитала головою. Щось на душі стало важко, ніби камінь ліг.
Дядько Ілько жив на окраїні села. Мав гарне помешкання, вдвох з дружиною Ксенею виховував дочку Валю. Бог не обійшов її красою. Все при ній, навіть і голос мала рідкісний. У Валі було велике бажання – бути артисткою. Після школи поїхала поступати в столицю. Та куди поступить проста сільська дівчина, хоч і гарна, з талантом, та без грошей. “Завалилась чи завалили” на другому іспиті.
Але додому повертатись не захотіла: надто сподобалось їй життя в місті. Влаштувалась на роботу. В село приїжджала рідко. А коли провідувала батьків, то не сама. Приїжджала на гарній машині, вся в золоті і була мало схожою на дівчинку Валю, яку в школі називали артисткою. Раділи дядько Ілько із дружиною за долю дочки, коли бачили, як добре вона влаштувалася.
— Добре, що хоч вона вибилась в люди. Чоловік, хоч і не “наш”, та добрий і не бідний. От тільки чомусь живуть не вінчані, не розписані, “на віру”, та і діточок немає, — бідкалися сусідам батьки.
Але далі почалося щось незрозуміле. Валя знову приїхала в село, але вже з іншим чоловіком, а потім ще з одним. Батьки запідозрили щось лихе і вирішили насварити доньку. На що Аля (так вона себе називала) гримнула дверима і поїхала, змусивши цим батьків плакати.
Та через два роки знову іномарка завернула у двір до Ілька. Раді батьки. Слава Богу, жива! З машини вийшла їхня дочка з немовлям на руках. Чоловік, що виймав візочка з машини, назвався Ароном. Він схожий був на цигана, а вірніше — на циганського барона: видний такий, гарно одягнений, золоті печатки на пальцях. Привітавшись, дочка сказала:
— Отут все для вашої внучки. Доглядайте її, виховуйте, бо я не можу. По роботі їду за кордон. Ось гроші, а тут речі для Настуні.
І не питаючи, чи згодні батьки прийняти внучку на виховання, Валя поклала на ліжко маленький сповиточок.
— Дочко, скажи, на якій ти роботі, ти ж про себе нічого не розказуєш? Що ж ти за мати, залишаєш немовля і їдеш? Що ж це за така організація, що не дає декретної відпустки? — не могла втриматись від запитань мати. — Ти щось скриваєш від нас, — заплакала. — Може, правда, як кажуть у селі, що ти в безсоромному місці працюєш? Скажи мені.
Та Валя тільки махнула рукою. Й пообідати не погодилась. Скоренько метнулась в машину і тільки клубки пилюки по дорозі замели її слід.
***
— Вона ж така малесенька, як же її годувати, — журилась бабуся. — Але не дамо пропасти дитині, добре, що хоч не відмовилася…
Внучка Настуня росла красивою дівчинкою. Проте циганські гени давалися взнаки. Її темне кучеряве волосся, смагляве личко робило її схожою на циганку. Тож у школі прозвали її циганкою Азою. А вдома та в школі її кликали Настею.
Дівчинка підростала, хлопці почали залицятись до неї. Був закоханий у неї і Діма. От саме на нього, студента, який ось-ось мав одержати диплом, і впав її вибір. Вчилась у школі дівчина нижче середнього. Дід Ілько з бабою Ксенею не могли дати їй освіту, а мама Валя ні разу не навідалась до Настуні. Казали в селі, що бачили її в столиці вже зовсім іншою, обшарпаною, в колі якихось п’яничок.
Дід Ілько та баба Ксеня вельми зраділи, коли дізналися, що син Ганни Іванівни одружується з їхньою Настею.
— Сім’я Діми порядна. Слава Богу, що тут, на місці, на очах буде внучка. Може, хоч на старість будемо щасливі, — тішились старенькі.
Після весілля молода сім’я жила в Діми. Ганна Іванівна прийняла Настю як свою дочку. У невістки мало обновок і пальтечко поношене, і взуття не нове. Бо де ж набере грошей дід Ілько, коли ще і баба Ксеня з лікарні не виходить? Ганна Іванівна на це не зважала, хотіла бачити свою невістку гарно вдягнену поруч свого сина, який працював учителем. Отож і купляла їй все модне, гарне. Згодом допомагала виховувати двох дівчаток-онучок. Все віддавала їм, аби лиш діти були щасливими.
Але гени виявилися сильнішими, ніж любов і турбота. Настя не могла вдома всидіти, щось всередині кликало її в дорогу. То раз поїхала в місто щось купити. То другий. А там, дивись, і не повернулась на ніч, не думаючи, що скажуть рідні і як вони переживають. Просила пробачення, оправдовуючись, що заночувала в шкільної подруги. А то і по дві, три ночі не ночувала вдома…
Плакала Ганна Іванівна, плакали дід Ілько з бабою Ксенею. Злість носив у собі і Діма. Не скандалив, не кричав, а просто зібрав її речі після чергового “відрядження” на три тижні і показав на двері. Плакала, просилася, вибачалася. Прощав. Останній раз вже вкотре. Ніби все ладилось. Місяць була вдома. А потім все знову повторювалося.
В той день все змінилося назавжди. Легковик зупинився біля їх двору. Високий чоловік про щось побалакав з Настею і вже через півгодини дві дівчинки, схожі на маму, і сама мама з двома сумками залишили хату і поїхали. Ще дорогою, повертаючись з лікарні, Ганна Іванівна дізналася про все, що сталося. Ніхто їх не шукав, от тільки в хаті поселився смуток, біль, сльози.
***
Лист Дімі від донечок прийшов лише через півроку. Писали, що живуть на Півдні, в маленькій тісній кімнатці, з чужим дядьком, злим і недобрим. Щеміло серце в Діми, у Ганни Іванівни, діда Ілька і баби Ксені. Куди писати? Де шукати? Зворотної адреси не було.
… У кафе частенько засиджувався Діма. Ганна Іванівна забирала його нетверезого додому. Соромно було жінці, але що поробиш – так син тамував свій біль.
— Ти ж вчитель, як ти себе поводиш, який приклад показуєш своїм учням? — просила сина отямитись. — Ще зустрінеш іншу жінку і в тебе все налагодиться. Світ не зійшовся клином на Насті. А дочки, як виростуть, знайдуть тебе, а, може, й вона вернеться, ти тільки не пий.
— Я їй вже не пробачу, досить багато я їй прощав, — сказав, тягнучись до банки з розсолом.
Ганна Іванівна попросила в директора школи відпустку для сина. Вдома. Сам. З кімнати чулося схлипування нетверезого чоловіка, бурмотіння, лайка. “Мабуть, заснув, бо тихо в кімнаті”, — подумала Ганна Іванівна. Щось підказало зайти, побачити. Відчинила двері — посеред кімнати лежав Діма, щось белькочучи. Підбігла. Та, мабуть, з ним щось сталося, бо очі дивилися на неї, як чужі, він не міг нічого сказати, лише белькотів і слина тягнулася з рота.
Після цього його життя розділилося на «до» і «після». Вже декілька років Дмитро лікується. Рухатись не може, погано розмовляє. Ганна Іванівна ковтає сльози болю, дивлячись на свою дитину. Той камінь, що ліг на серце, коли син сказав про намір одружитись з Настею, мабуть, зробив пролежень, бо там так болить, так пече…
…То був його день народження. Тишу порушив стукіт у двері –в гості зайшли куми, друзі, колишні колеги. Квіти, вітання-побажання, почали розсідатися за столом. Всі намагалися створити імениннику гарний настрій.
І знову пролунав телефонний дзвінок. Діма підняв слухавку.
— Коханий, прости мене і прийми наші вітання, – знову почув знайомий голос. – Я шкодую, дуже шкодую, що так сталося.
Діма опустив руку, не хотів слухати чергову обіцянку. Він вже багато разів прощав. Досить…
За матеріалами Олена ЯРОЩУК “Я ЇЙ ВЖЕ НЕ ПРОБАЧУ, ДОСИТЬ БАГАТО ПРОЩАВ”
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
