У невеликому селі на околиці стояла стара хата, в якій жила Марія з двома доньками. Старшу звали Галина, а молодшу – Оксана. Дівчата хоч і були сестрами, але дуже відрізнялися характерами.
Галина – вродлива, гонорова, завжди мріяла вирватися з села. Вона казала:
– Мамо, я не збираюся тут картоплю садити! Я хочу жити по-людськи.
А Оксана – спокійна, тиха, любила садок біля хати, любила маму. Після школи вона залишилася вдома, працювала у сільраді та доглядала за матір’ю.
Якось на весняні свята до села приїхав заможний підприємець Іван. Він звернув увагу на Галину, і та швидко зникла з маминого подвір’я. Весілля відгуляли з розмахом у ресторані міста. Марія й Оксана теж були там, але почувалися чужими.
– Ну, не соромте мене, – говорила Галина мамі. – Тримайтеся подалі, не виходьте наперед, щоб люди сміялися з вашої хустки.
Марія лише важко зітхнула. Вона була рада, що дочка влаштувалася добре, але серце стискалося.
Після весілля Галина ніби обірвала зв’язок. Дзвонила рідко, а в гості до себе ніколи не запрошувала.
– У нас, мамо, своє коло, свій рівень, – якось сказала вона, коли Марія запитала, чому б їм не приїхати з онуками. – Я не хочу, щоб мій чоловік бачив те село.
Марія плакала ночами. Оксана її втішала:
– Мамо, не переймайся. Я з тобою. Я ж нікуди не дінуся.
Минали роки. Оксана залишилася в батьківській хаті, доглядала маму, працювала, як могла. Галина ж жила у розкошах: дорогі сукні, подорожі, фотографії на фоні моря. Вона дивилася на родичів зверхньо й ніби соромилася, що в неї є сестра, яка «сидить у селі».
– Галя родини зреклася, – казали сусіди. – Але життя все розставить по своїх місцях.
І розставило. Через двадцять років після весілля Галина повернулася додому. Вона стояла на подвір’ї матері вже не така гонорова. Вишукана зачіска зникла, на обличчі втома, у руках – маленька валіза.
– Мамо, Оксано… – її голос зривався. – Мене Іван покинув. Іншу знайшов. І квартиру відібрав, і машину. Я без нічого.
Марія, вже немічна, дивилася на неї крізь сльози:
– Дочко моя, невже це правда?..
А Оксана мовчала. У ній боролися дві сили: жаль до сестри й образа за всі ті роки байдужості.
Галина кілька днів жила в хаті, наче чужа. Вона не вміла навіть взятися за роботу, лише ходила й нарікала:
– Нічого в мене немає… Все життя прожила з ним, а він усе забрав. І пішов, уявіть собі… до моєї ж сестриної знайомої, молодшої, красивішої… – і ридала.
Одного вечора вона сказала Оксані:
– Слухай, сестро. Ти тут при мамі жила, але ж хата і моя частка є. По закону ж половина моя! Давай ділитися.
Оксана спалахнула:
– Яка частка, Галя? Де ти була двадцять років? Коли мама хворіла, я її носила на руках. Коли дах протікав, я гроші збирала. Ти тоді на морях ніжилася. А тепер приїхала й частку згадала?
Галина впала на стілець:
– Я ж твоя сестра… Ти ж не виженеш мене, правда?
Марія тихо втрутилася:
– Дівчата, не сваріться… Я ж вас обох люблю. Але правду кажучи, Галино, Оксана справді була зі мною всі ці роки.
Чутка про Галину швидко рознеслася по селі. Люди шепотілися:
– Ото бачите, горда була, поки мала гроші – не хотіла знати ні маму, ні сестру, а тепер у рідну хату проситься.
– Життя, воно всіх рівняє.
Оксана відчувала, що серце розривається. Вона не хотіла сваритися з сестрою, але й миритися з несправедливістю теж не могла.
Одного дня вона прямо сказала:
– Галя, я тебе не вижену. Але й віддавати половину того, за що я життя віддала, не буду. Хочеш жити з нами – живи. Хочеш іти – іди. Але вимагати в мене нічого не смій.
Галина мовчала. Вперше за все життя вона відчула, що її гординя зламана. Вона згадала, як відверталася від рідних, коли була «пані» в місті. І тепер їй було соромно.
Марія незабаром померла. Оксана оплакувала її щиро, бо жила з нею все життя. Галина теж плакала, але то були сльози більше розпачу, ніж справжнього болю.
Після похорону сестри сіли на лавці під хатою.
– Оксано, – тихо почала Галина. – Я була дурна. Я зреклася вас. А тепер лишилася сама. Пробач.
Оксана довго мовчала. Потім сказала:
– Знаєш, Галю… Мені шкода тебе. Але я не забула, як мама чекала твого дзвінка. Як ти не приїхала навіть коли вона в лікарні лежала. Як ти соромилася мене. І зараз важко одразу пробачити.
– Я розумію… – опустила голову Галина. – Дай мені час. Я тут поживу, може, якось віддячу.
Життя продовжувалося. Галина намагалася вчитися простому: поралась по господарству, ходила в магазин, прибирала. Спершу все робила невміло, але поступово змінилася. Сусідки дивувалися:
– Невже це та сама Галя, що колись носа задирала?
Оксана теж бачила: сестра справді ламає свою гординю. Час лікував рани.
Минуло кілька років. Сестри вже не сварилися, жили в одній хаті. Оксана так і залишалася головною опорою, а Галина вчилася бути вдячною.
Одного разу Галина сказала:
– Я, може, й частки хотіла. Але тепер розумію: частка – це не хата, а любов. Я сама себе покарала, що відвернулася від вас. Дякую, що не вигнала.
Оксана тільки всміхнулася:
– Життя саме всім роздає. І справедливості не минеш.
Статуси і багатство – річ тимчасова. Справжня цінність – це родина, яку не можна купити. Старша дочка зрозуміла це тільки тоді, коли втратила все. А молодша довела: не гроші й розкіш, а любов і вірність рідним будують справжній дім.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
