Автобус уже майже під’їжджав до села, як Віра виявила, що з сумки зник гаманець. Добре, що хоч водій виявився сусідом, який упізнав її і грошей за поїздку не взяв.
«Отак зустрічають рідні краї. Це, мабуть, кара за довгу розлуку». Востаннє приїздила до Журбинців, коли не стало мами. У згадці — вітряний злий січень, замети дорогою. Всю ніч проплакала на маминій подушці, а наступного дня віддала ключ од хати тітці (у неї четверо дочок, дадуть раду обійстю) — і мерщій на станцію. Наче тікала. Наче прощалась. А може, боялася зустрічі…
Тітка Василина, що око має, як у мухи, шепнула тоді Вірі, що всі Васильки були — Явдоха з костуром, Юрко з Мариною. Віра не бачила Юрка двадцять років. Половину свого життя. Якби не він, летіла б у село щороку. Може, привезла б Олексійка. Вони ходили б по гриби у ліс, де знає кожну стежину, де старі дуби ще пам’ятають казки, що вона тут уголос складала дівчам. Якби не він…
Жінка намагалася згадати, де б то витягли злощасний гаманець, і з пам’яті виринув кудлатий парубійко на райцентрівській автостанції. Вона вчитувалась у назви знайомих сіл, з якими є автобусне сполучення, а сумку необачно поклала на валізку. Короткої миті майнуло перед очима молоде обличчя… До речі, якось дуже знайомо зблиснули очі. Десь вона їх уже бачила! Тоді не надала тому значення, а тепер зрозуміла, що це й був той самий злодюжка, який витяг гаманця. Грошей у ньому було небагато, добре, що її завбачливий син, збираючи зовсім не практичну маму в дорогу, розклав їх про всяк випадок у різні місця.
Олексій купив їй квитки, та й ідея подарувати цю поїздку в рідні місця з нагоди маминого сорокаріччя — теж його. Почав на «своїх хлібах» пристойно заробляти, то й хоче зробити їй приємне. Пропонував «бюджетний» заморський курорт, але Віра навідріз відмовилась: ніколи там не була, тож не відпочине, а лише нервуватиме — не знає, як там поводитись.
А приїхати в село їй так давно кортіло! Вже давно немає найрідніших. Їхня хатина повалилась і сільрада її розібрала. Там ніхто не побудувавсь, а вишні старі родять. Вишні! Віру наче обпекло: там, у гаманці, була фотографія! Єдина, старенька, пожовкла. Вона ніколи з нею не розлучалася. Двоє стоять під вишнями, обійнявшись, і сміються від щастя. Обважнілі кетяги лягають їм у руки.
Це було в десятому класі. Юрко заробив на жнивах грошей і купив омріяний фотоапарат. Бігав селом і знімав усе підряд — як мати напуває козу, як граються цуценята, як з поля вертає череда. Вірі того дня мама загадала нарвати вишень на варення, а Юрко взявся допомогти. Вони рвали і їли, цілувалися, смакуючи солодким вишневим соком, і так сміялися, немов хотіли набрати того сміху і того щастя на все життя… Фотоапарат Юрко прилаштував на гілці, й він клацнув саме тоді, коли хлопець міцно обійняв дівчину. Все літо було їхнім. Перше таке і останнє в житті.
А потім село дивувалося — як же так: відмінниця, гордість школи, природжений математик Віра Гончар не вступила до університету, а чомусь залишилась у місті і очей не показує додому. Як же їй було підняти ті очі на людей, коли вона носила під серцем дитя? Тоді, здавалось, увесь світ із неї глузує, єхидно насміхається, кепкує. І Юрко, її Юрко, який присягався любити вічно, на її лист відповів кількома реченнями, мовляв, не час, бо він в армію збирається.
Після цього в село Віра не повернулася. Світ не без добрих людей — одна з викладачок того університету, в якому вона хотіла навчатися, та не судилося, запропонувала Вірі пожити у квартирі з її старенькою ненькою, яка все частіше стала забуватися: поривалася піти з дому, лишала ввімкненими воду, газ. Так Віра отримала дах над головою, а опісля й невеличку квартирку старенької, бо за кілька років, завдяки щирому серцю і лагідній вдачі, разом із синочком стала викладачці рідною.
Мама до змін у житті дочки поставилася мудро: допомагала чим могла, приїздила, заспокоювала, розраджувала листами. Одного разу, як кажуть, «через кому» написала, що вернувся з армії Юрко з дружиною, Мариною звати, дитину чекають. Так вони опісля й не побачилися. Жіночка, подейкували, з Юрка взяла обіцянку, що залишить своє минуле за межею.
Віра виховувала Олексія, заочно навчалася в університеті, згодом кмітливій студентці запропонували роботу лаборанткою на кафедрі. Коли синок, переможець математичних олімпіад, вступив у цей же університет, мама на той час уже захистила кандидатську. Вона так і не вийшла заміж, відхиляла всі пропозиції. А потім від племінниці вона дізналася, що не стало її Юрка…
Давно пережите розворушила раптова крадіжка гаманця з тією фотографією. І поїздка у село. Воно її впізнало! Воно пам’ятало Віру щасливою. Постояла під старими вишнями. Верталась додому якоюсь іншою, немов струсила з плечей десяток років. У вітальні, на столі, куди син складав пошту, поміж газет знайшла листа з незнайомим почерком. «Пробачте мого сина, Віро. Я знайшла у нього ваш гаманець, він взагалі нікого не слухає. Це мене Бог карає, що я заборонила батькові бачити вашого сина. Адресу знайшла на візитці. Таке фото носив із собою і Юрій».
Що ж, життя – суворий суддя. Кожен отримує своє. Віра відпустила своє минуле, пробачила людей, що скривдили її, адже уже нічого не повернеш, а жити далі треба.
Ганна БОЙЧУК
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
