Марина сиділа на кухні, поглядаючи на календар. До Нового року залишалося кілька днів, і хоча з усіх боків звучали привітання та дзвінки, вона відчувала, як її серце знову забивається з якоюсь гіркотою.
Вже кілька років вона була самотньою. І хоча інколи намагалася знайти когось, щоб розділити з ним своє життя, та особисте щастя до неї чомусь не приходило.
Ще в будні дні якось нічого, бо вона, щоб не думати про сумне, навантажувала себе роботою. А в свята було все значно гірше, особливо новорічні свята ставали для неї все більш сумними. Вона бачила, як усі навколо святкують з родинами, парами, а вона залишалася вдома, одинока з чашкою гарячого чаю та поглядом на ялинку, яку купувала для себе сама.
“Що ж, цьогоріч обійдуся без чарівних історій і принців на білому коні”, – думала вона, спостерігаючи за снігом, що ледь-ледь падав за вікном.
Марина дивилася на сніжинки і думала, як же все чудесно створила природа – всьому свій час, і ці сніжинки чекали майже рік свого часу, щоб спуститися на землю.
Так і бабуся їй казала завжди: “Маринко, умій зачекати. Усьому свій час, і твоє до тебе обов’язково прийде”.
Вона чекала, бо іншого виходу не було, але якась невидима туга все більше обіймала її душу.
В той ранок, поки сонце лише почало пробиватися крізь важкі сірі хмари, вона вирушила на ринок, щоб купити продукти для святкової вечері. Погода була не найкраща – морозний вітер і слабкий сніг. Вона накинула пальто, натягнула шарф і вирушила на один із місцевих ринків, де завжди продавали смачні свіжі продукти, а ще – ялинки.
Ялинка для Марини була особливим атрибутом Нового року – запах свіжої хвої, яскраві вогники – все це створювало якусь атмосферу добра і дива.
Марина купила продукти по списку і відразу відправилася до місця, де продавали ялинки.
Коли вона пройшла через чергу до продавців, її погляд зупинився на ряді ялинок, що стояли на краю. Вони були різні: великі, маленькі, пухнасті, схилені до землі – але одна, з невеликою кількістю гірлянд, що м’яко світилися, привернула її увагу. Вона наблизилася, щоб краще роздивитися, і тоді почула знайомий голос.
“Маринка?” – голос прозвучав так близько, що вона аж підскочила. Вона обернулася і побачила перед собою Олексія – свого колишнього сусіда, з яким вони колись жили в одному під’їзді. Вони давно не бачилися, він давно переїхав у інший район, а вона навіть не сподівалася, що він продаватиме ялинки і вони тут зустрінуться.
“Олексію? Це ти?” – здивовано запитала Марина, розгублено змахуючи сніг з плеча. В очах її з’явилася невелика тривога, адже колись Олексій їй дуже подобався, та це юнацьке почуття було не зовсім взаємним.
“Так, це я. Ну, що, не впізнала? Минуло вже чимало часу. Як ти?” – він усміхнувся, і його голос став м’якшим.
Марина миттєво відчула в його словах якусь теплоту. Вони ж колись так часто розмовляли в під’їзді, пили чай в неділю, допомагали один одному з дрібницями.
Але після того, як Олексій переїхав, вони ніколи не перетиналися. Вона сама, насправді, не робила жодних спроб підтримати зв’язок – їй було важко повертатися в ті часи, коли вона й сама не розуміла, чому їхні стосунки не розвивалися. Відчуття, що він не ставився до неї так само, як вона до нього, затуляло її серце.
“Не можу сказати, що дуже добре, швидше як у всіх – відповіла вона, хоч і намагалася виглядати легкою. – Робота, буденні турботи”
“А ти ялинку вже купила?” – запитав Олексій.
“Ще не встигла” – чесно зізналася Марина.
“От і добре. Бо навіщо тобі було б дві ялинки?” – Олексій підморгнув і усміхнувся. “Вибирай, яка тобі подобається. Водій завезе тобі аж у квартиру” – каже, і починає показувати найпухнастіші зелені красуні.
Марина дещо зніяковіла, але не відмовилася від подарунку, вони ж завжди вірила у передноворічні дива, тому вважала, що з ялинки вони у неї і почнуться.
Як і обіцяв Олексій, його водій допоміг з доставкою ялинки, і заніс зелену красуню аж у квартиру, навіть допоміг її встановити, бо вона була занадто велика, і Марина могла одна з нею не впоратися.
Після того, як ялинка вже стояла у неї в квартирі, настрій у дівчини значно підвищився. Вона прикрасила іграшками і гірляндами зелену красуню, а потім під настрій зробила ще кілька святкових салатів.
Дивно, але у неї навіть з’явилося бажання одягти нову сукню і зробити зачіску. А потім вона сама сіла за святковий стіл, наче і справді чекала якогось дива.
Раптом в її двері хтось подзвонив. Коли вона відчинила, то обімліла – на порозі з букетом троянд стояв Олексій.
“А я от подумав, що разом ми б могли створити кращу атмосферу, ніж самі.” – посміхнувся чоловік. “Впустиш?” – каже.
“А як ти дізнався мою адресу?” – здивувалася Марина.
“Ти напевно забула, що мій водій доставляв тобі сьогодні ялинку” – знову мило усміхнувся Олексій.
Ту Новорічну ніч вони провели удвох. Говорили про все на світі, наче повернулися в старі добрі часи. Здається, їхня випадкова зустріч на ринку була частиною якогось великого новорічного плану.
Через кілька місяців Олексій зробив Марині пропозицію, щоб відтепер святкувати усі свята разом, бо так значно цікавіше.
А Марина переконалася, що чудеса насправді існують. Не завжди вони приходять в найгламурніші моменти, але інколи вони приходять тихо, через старі знайомства, через прості розмови, через ялинки, які продають на ринку.
А ще вона зрозуміла, що Новий рік – це не тільки свято, коли треба чекати на зміни, але й час, коли ці зміни можуть знайти тебе там, де ти їх не очікуєш.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
