fbpx
Життєві історії
– Після того, як приходжу додому від невістки кажу своєму синові, якщо я в чомусь не права, то нехай він мені скаже. А Іван відповідає: – Мамо, ти права в усьому, але краще не сперечайся з моєю дружиною, нехай робить, що хоче. Вийшли ми з невісткою на вулицю з дітьми. Я взяла коляску, пішла з нею в сквер, невістка зі старшою донькою залишилася на дитячому майданчику. Через п’ятнадцять хвилин дивлюся – летить, очі великі: “Куди ви поділися? Де вас носить? Я дзвоню, ви чому не можете відповісти?” А у мене телефон в сумці, а сумка в квартирі залишилася. Я стою і мовчу

– Я синові своєму кажу – Іване, ну якщо я в чомусь неправа, ти скажи мені про це! – розповідає Ірина Дмитрівна. – А він мені: «Мамо, та в усьому ти права! Тільки, будь ласка, я тебе дуже прошу, не треба сперечатися з Галиною. Заради миру в родині і нормального людського життя. Нехай вона робить, як вважає за потрібне, ти не втручайся, не повчай її». Ну, з одного боку, напевно, добре, що він на стороні своєї дружини. Але сумно мені, як матері його, від того, звичайно. Мене попросити поступитися його дружині йому простіше, звичайно, хоча я, за його словами, права в усьому.

Синові Ірини Дмитрівни, Іванові, 34 роки. Вони з дружиною Галиною живуть окремо, виховують двох доньок – п’яти років і кількох місяців від народження.

Ірина Дмитрівна дуже хотіла б теж брати участь у вихованні своїх рідних онучок. Вона любить дітей і відмінно ладнає з малюками сусідок і дітьми племінників. Але невістка до дітей її не дуже запрошує, а коли жінка сама проситься провідати їх, видно, що дружині її сина це не дуже подобається. Все спілкування повинно обов’язково проходити в присутності Галини. Молода жінка постійно стежить за кожним словом, рухом, поглядом своєї свекрухи. Ірина Дмитрівна вже й не знає, що сказати, як сісти, куди подивитися.

– Кожен подих регламентований! – сумно говорить Ірина Дмитрівна. – Вона сидить буквально за плечем і дивиться. Які слова говорити, в які ігри грати, що можна, а що не можна. Тільки й чую – «це моя дитина, я краще знаю, мені вирішувати». Так, звісно, я ніколи з нею не сперечаюся, але я ж не роблю нічого поганого для дитини.

Ірина Дмитрівна регулярно пропонує невістці допомогу, але та кожен раз відмовляється. Треба сказати, Галину зразковою господинею не назвеш, а тепер, з немовлям і порівняно невеликою ще зовсім старшою дочкою, руки у неї до багато чого в будинку просто не доходять ніколи, бо часу на все не вистачає.

Прийшла тут, дивлюся, у неї гора посуду! – розповідає жінка. – Закочую рукава, стала мити. Галина летить до мене вже на кухню – що ви робите? Хто вас просив? Не треба! Білизну з машинки дістала, розвішувати почала, так вона мене сама прямо з ванни і вивела. Я, каже, потім сама зроблю! Я кажу, так давай, я зроблю, мені не важко, тобі ніколи з маленькими дітьми! Ну що ті речі в машинці лежать, киснуть явно не першу годину, а вона мені все одно говорить, що нічого робити їй не потрібно.

Ірина Дмитрівна пропонувала погуляти зі старшою донькою, поки невістка сиділа вдома з малятком, відвести дівчинку в дитячий театр або зоопарк, або навпаки, погуляти на вулиці з коляскою, поки мати займеться зі старшою донькою, або підуть кудись відпочивати. Могла б вона і двох онучок взяти на вулицю, поки Галина побуде вдома сама, відпочине або займеться якимись справами. На все у відповідь категоричне – ні, не треба, я сама.

– Добре, кажу, йди гуляй, я тоді вдома зможу щось тобі зробити, що ти скажеш. Попрати, попрасувати, приготувати щось поїсти, підлогу протерти. І знову у відповідь категоричне «ні». В результаті йдемо на вулицю всі разом, невістка, як завжди, без настрою. Але і там все не складається.

Нещодавно жінки знову посперечалися на рівному місці, Ірина Дмитрівна аж плакала.

– Вийшли ми з невісткою на вулицю з дітьми. Я взяла коляску, пішла з нею в сквер, невістка зі старшою донькою залишилася на дитячому майданчику. Через п’ятнадцять хвилин дивлюся – летить, очі великі: «Куди ви поділися? Де вас носить? Я дзвоню, ви чому не можете відповісти?» У мене телефон в сумці, а сумка в квартирі залишилася. Ну куди я могла подітися з коляскою? Сквер маленький, я нікуди з нього не йшла. А Галина так сперечалася зі мною, а я весь час мовчала, навіть не знала, що їй сказати на це. «Так будете чинити ще, взагалі більше дітей не побачите».

Окремий сум – харчування.

Готувати Галина любить ще менше, ніж прибирати. І старша дочка їсть строго певний і дуже обмежений набір страв. Пропозиції приготувати внучці щось новеньке і корисне не подобаються Галині ніколи: «Не треба, дитина це є не буде!» При цьому, коли вони приходять в гості до Ірини Дмитрівни, то жінці часто вдається вмовити дівчинку спробувати її куховарство, і дитина їсть із задоволенням. Супи, підливки, тефтелі, тушковані овочі, фаршировані млинці – все дівчинка полюбляє прекрасно, всупереч материному «вона це не буде».

– Ну треба ж годувати дитину не тільки одними яйцями та макаронами! – говорить Ірина Дмитрівна. – Все вона прекрасно їсть. Треба готувати, пропонувати щось нове! Харчування має бути різноманітним та корисним!

У такі моменти Галина ще більше сердиться на маму свого чоловіка.

– Їй, напевно, хочеться, щоб я зовсім не приходила! – зітхає сумно свекруха. – Але я приходжу до дітей. З онуками у мене любов і взаєморозуміння, старша біжить до мене з розпростертими обіймами, не хоче відпускати. А Галині це не подобається, ну а я що можу вдіяти?

Ірина Дмитрівна скаржиться синові, але той лише розводить руками на це.

– Ти, – каже, – мама, права, але не сперечайся з Галиною. Вона мати, нехай робить, як вважає за потрібне.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – ns-plus.

facebook