Інколи зустрічаються такі люди, напевно кожен із ними в своєму житті зустрічався і спілкувався – прибідняються вони постійно, все у них не так, таке враження, що їм завжди гірше, ніж іншим, щоб не мали і як би не жили, ниють, а у самих, можливо, грошей хоч лопатою греби.
Ось саме такою цікавою людиною виявилася і моя зовиця, я б сказала про неї – пані з характером світового масштабу.
Зовиця моя користується довірливістю людей на цьому і живе, вона так звикла, їй так зручно, і все це заради збагачення і свого власного добробуту.
Ми з сестрою мого чоловіка і не спілкуємося вже майже рік, і не хочемо спілкуватися. І не тільки тому, що вона ганьбить всіх нас, а й тому, що вона і своїх рідних може ось так навколо пальця обвести, якщо справа торкнеться грошей і якоїсь фінансової вигоди. І все це заради своєї вигоди, як люди кажуть – нічого святого немає.
Живе зовиця Оксана в розкошах, можна так сказати: вийшла заміж за багатого чоловіка, мала свої розрахунки на рахунок цього, народила донечку і згодом зробила все, щоб розлучитися з ним і залишити собі його двокімнатну квартиру.
Її чоловік міг би забрати все, але мабуть заради дочки залишив все своїй колишній дружині, сестрі мого чоловіка. Або сил не вистачило з цією пані судитися, але аліменти на дочку він теж платив завжди.
Ще одна невеличка квартирка їй дісталася від бабусі, матері її батька, вітчима мого чоловіка. Бабусі не стало в 88 років, а нерухомість після неї залишилася.
Після того, як Зовиця розлучилася і стала скаржитися на своє життя, всі рідні люди в родині їй допомагали, збирали гроші для бабусі, на пам’ятник.
Тільки всі ці фінанси, які були зібрані родиною на пам’ятник старенькій, сестра мого чоловіка на бабусю не витрачала, як виявилося згодом, а збирала та відкладала, за них вона зробила ремонт в цій квартирі і здала її в оренду за чималі гроші, але пам’ятник після того так і не поставила і по сьогоднішній день.
Вона постійно ходить часто до чиновників та в інші соціальні заклади, де можна хоч копійку якусь випросити для себе і дитини. Якби ви бачили, як вона це робить. Одягає все саме поношене. стареньке, каже, що їй важко одній живеться, ще й дитину виховує одна без батька.
Зовиці Оксані навіть вистачає совісті приходити до церкви і просити там якісь продукти харчування, а іноді й гроші та одяг, а це все й дійсно могло дістатися людям, які потребують цього.
Але ж когось вона тим самим обділила, хто дійсно потребував такої підтримки та їжі хоча б у важкий зараз час.
Коли Оксані дорікають рідні та знайомі в тому, що вона не працює, вона починає сперечатися, що не може, та й дочці вона потрібна вдома, а всі хто засуджує її – просто недобрі люди, які ніколи не були на її місці і не знають її життя. А нащо їй працювати? Аліменти хороші, оренду отримує.
Але у нас з нею взагалі погіршилися стосунки, коли півтора роки тому не стало моєї свекрухи, залишивши у спадок дітям свою трикімнатну квартиру.
Вирішено було продати її і розділити гроші навпіл між дітьми, тобто між зовицею і моїм чоловіком. Куди вже!
Оксана почала ходити в суд, бідно одягалася і усім розповідала, що брат багатий, а вона бідна, і взагалі – колись в цій квартирі був прописаний її батько, а значить, вона повинна отримати набагато більшу частку ніж її рідний брат.
Але гроші від продажу ми розділили порівну, таке було рішення. Скільки Оксана на нас говорила всього рідним та знайомим, словами не передати.
Але знайшлися і такі люди, хто їй вірив, шкодував її, казали, що у нас немає совісті, адже вона сама виховує дитину.
За свої гроші, які вона отримала від продажу маминого житла, Оксана купила ще однокімнатну квартиру і зараз там робить ремонт: добудовує, так би мовити, щоб і її в оренду здати за гарні гроші.
З нами сестра чоловіка і досі не спілкується, але як нам розповідали знайомі, вона постійно й далі скаржиться на своє життя, постійно просить в людей допомоги, бігає по владних кабінетах.
Ось як таким людям живеться? Як їм люди ще вірять? Для нас взагалі це так не приємно, адже вона наша рідня, про неї постійно люди говорять.
От як можна бути такою людиною? Невже не соромно таким?
Фото ілюстративне.