Іван був здивований, адже його мати переписала увесь заповіт на його старшого брата Миколу. А старший брат попросив його забрати речі з будинку, де він виріс, і більше не приїжджати туди, оскільки він вирішив його продати та залишити гроші собі.
Два брати – Іван та Микола були парубками “на все село” – мужні, розумні, гарні, мали добру душу. Їх матір завжди повторювала, що вони – найбільше багатство, яке є у неї.
Роки минали, брати виросли, оселились в місті, залишивши матір проживати саму в селі , та створили власні сім’ї.
Молодший син, Іван, швидко виріс та поїхав на роботу за кордон, оскільки його ще з самого дитинства непокоїло бідне сільське життя, він хотів всього в житті досягти сам. В школі Іван добре вчив іноземні мови, в той час, як старший брат Микола, постійно допомагав матері то по дому, то з худобою.
Іван сам встав на ноги та знайшов хорошу роботу за кордоном, одружився, купив будинок та має дітей. Матері він постійно допомагав фінансово, передавав гроші то на ліки, то на побутову техніку для дому, то на капітальний ремонт, то на путівки для відпочинку у різні санаторії щороку.
Зустрічались, правда вони з мамою рідко, оскільки відстань між ними вимірювались тисячами кілометрів. Життя зараз непросте, у Івана була робота, дружина і діти малі, поїхати в Україну йому було непросто, але він для матері робив дуже багато, що не кожен син те зробить, який живе поряд з нею. А Іван про маму завжди пам’ятав.
Іван декілька разів навіть пропонував матері переїхати до нього та вона відмовилась, мовляв, звикла вже до України, до свого села та до рідного дому та ще й худобу не хотіла залишати.
А Микола, старший син, так і залишився жити біля матері. Доглядав за худобою, робив ремонти, заготовляв дрова на зиму, доглядав за мамою, коли та недужала. Микола так і не одружився.
Між братами панували завжди хороші стосунки, оскільки вони бачились рідко, то завжди були раді зустрічам.
З часом матір почувала себе все гірше, а згодом її не стало. Синам було непросто це усвідомити. Проте сам Іван постійно почував себе вкрай винним за те, що не зміг провести з мамою стільки часу, скільки хотів і не зміг приїхати попрощатись востаннє.
Згодом, коли нотаріус оголосив заповіт матері, виявилось, що вона заповіла будинок тільки старшому сину, Миколі. Він і сам був здивований такою непередбачуваною новиною. Іван сам засмутився, після того як мама пішла, перестав приїздити в рідний дім, оскільки почував себе там чужим.
Одного разу Микола подзвонив молодшому брату і попросив забрати його речі, які там залишились:
– Іване, ти повинен мене зрозуміти. Тепер я – господар цього маминого будинку. Хочу його продати та купити собі квартиру. Ти зможеш приїжджати до мене в гості. Проте, чи міг би ти забрати речі з будинку свої, чим швидше?
Іван відповів братові, що він не буде летіти у дві сторони лише заради речей та може купити собі нові, тож дав дозвіл Миколі просто їх викинути. Та більше не навідувався до старшого брата та взагалі перестав з ним спілкуватись, оскільки не хотів бути надокучливим та почувати себе “зайвим”, ніби чужим, на своїй рідній землі, на Батьківщині. Він був ображений та не розумів чому матір не розділила спадщину порівну на двох синів, адже їх у неї двоє – рідних дітей, оскільки його статки теж не дались йому просто так та він дуже багато працював, щоб жити на тому рівні на якому він живе.
З того часу пройшли десятки років. У братів самих з’явилися внуки, проте за цей час вони жодного разу так і не побачились. Лише з ввічливості телефонують одне одному та вітають на великі свята. А залишилися чужими людьми через рішення матері. Йому навіть не так за хату образливо, як за те, що мати обрала кращим сином – Миколу. Чому ж жінка вчинила так? Це запитання Іван задає собі кожного дня.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
