Коли Світлана прийшла до мене і розповіла, що переїжджає жити до Анатолія, я не знала, що їй відповісти.
– Ти не хвилюйся, сестричко, не треба мені там все буде прибирати, у Толіка і дімробітниця є, і за садом людина доглядає, і водій є. А що діти? Дочка його вже виросла. Чому ніхто не може повірити в те, що мені нарешті пощастило?
Якщо чесно, то я раділа за сестричку. Але момент недовіри був присутній. Адже їй вже майже сорок. Два роки тому не стало її чоловіка. Дітей у них не було, тому вона займалася знову своїм особистим життям.
Насторожувало мене й те, що все якось швидко у них виходить. Ніяких зобов’язань. Світлана пояснює, що вони вже не молоді. До чого ці формальності? Каже, ти б краще пораділа за мене!
Я раділа. Адже з дитинства ми з сестрою близько спілкувалися. Хоча вона старша за мене років на вісім. Коли я з’явилася на світ, то мама мною майже не займалася. Як і моєю сестрою. Нас виховувала бабуся. Старша сестричка наглядала за мною.
А потім якось ми стали рости кожна сама по собі. Світлана вийшла заміж, після неї і я. Я народила дітей, сестра втратила чоловіка. Тоді Світлана дуже віддалилася від мене. Вона жила в квартирі своєї свекрухи. Та її не гнала, але і не переписувала на неї квартиру. Тому Світлана щиро раділа своєму раптовому щастю.
Відтоді, як справи у сестри пішли добре, Світлана рідко відвідувала і мене, і нашу літню бабусю. – Я не зможу бути на дні народженні бабусі, – говорила вона, – у нас з Толіком відпустка. – Я б зайшла, тільки не маю часу, – повторювала вона, коли бабуся захворіла.
Я все тягнула на собі. Ми з чоловіком перебудували стару хату його матері. Вона, звичайно, не шикарна, тільки сад є і город.
– А у мене для цього садівник є, – відповідала Світлана, коли я їй розповіла про свої турботи по господарству в телефонному режимі, – ми збираємося в Італію виїхати жити. Там матимемо нерухомість і нове життя.
Але її планам не судилося збутися. Через чотири роки розкішного життя чоловіка Світлани не стало. А весь спадок дістався його дорослій доньці, яка відразу ж виставила Світлану за двері.
– Ти можеш собі уявити? – Скаржилася мені сестра. – Так мені і заявила: йди геть. А раніше такого не було, поки батько був живий. І що мені було робити? Ми ж з чоловіком у цивільному шлюбі жили.
Сестрі довелося повернутися в наше містечко. Вона хотіла в колишню квартиру приїхати, тільки там її вже ніхто не чекав. Ти собі чоловіка знайшла і пішла до нього, – каже колишня свекруха, – а я в ту квартиру онуку пустила, племінницю твого чоловіка.
То ж сестра попросилася до мене на місяць-другий, поки все налагодиться. Я ж не могла відмовити рідній людині. Нехай знайде роботу, підшукає житло. Все налагодиться.
І ці місяці розтягнулися на роки. І з’їжджати вона не має наміру. Хоча мої діти поступилися тітоньці своєю кімнатою, а самі перебралися в прохідній зал. Але вони ж уже виросли, їм складно удвох там.
З чоловіком почалися непорозуміння. Він висловлює невдоволення з приводу присутності моєї сестри. Але а що я можу вдіяти? Як її вигнати? У мене м’який характер.
– Вона навіть прибирати за собою не хоче і готувати, – обурювався мені чоловік, – у неї вже немає дімробітниць. Ти б хоч про дітей подумала. Світлані вже під п’ятдесят, а ти з нею няньчишся. І грошей вона нам не дає. Я навіть ремонт закінчити не можу, щоб дітей розселити! Адже тоді Світлані не буде куди подітися!
Все це дійсно так. Світлана пішла працювати, але всі її доходи йшли на роздачу боргів, покупку одягу. Адже одягатися пристойно їй досі хочеться.
У нас з чоловіком трохи до розлучення не дійшло. Якось мені довелося поїхати у відрядження по роботі. Майже на місяць. По приїзду я виявила, що в квартирі повним ходом йде ремонт. Чоловік вирішив розділити вітальню-зал, розібрав комору, діти в кімнаті Світлани, а її самої немає.
– У тебе не вистачало духу з нею поговорити, а у мене вистачило. Вона поїхала, пішла далі влаштовувати своє життя. Подалі від нас.
Виходить, що чоловік зміг підібрати слова і пояснити настирливій родичці, що пора б і честь знати. У нашій родині все налагодилося. І сестра не пропадала. Вже відтоді минув рік. Звичайно, затамувала вона на мене образу – перестала зі мною спілкуватися.
– Вони мене з дому вигнали, без копійки за душею! – скаржилася вона подругам.
Звісно. Тільки навіть наша бабуся, якій вже за 80, не хоче з нею спілкуватися. Дістала вона всіх. Світлана образилася, що бабуся за неї не заступилася. Адже на її думку я і далі повинна була допомагати сестрі.
Рідні на моєму боці – за два роки можна було влаштуватися дорослій жінці без дітей. І на ноги встати. Звичайно, бабуся їй свою спадщину не залишить. Адже ще мама жива, брат у неї є, і ще п’ятеро онуків разом зі мною. Я так в дитинстві її няньчила, а вона зі мною ось як, – каже всім оточуючим Світлана.
Але ми давно вже всі дорослі. Так що у 50 можна самій про себе подбати. Чи я не права?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
