У тому дворі, де росли півонії, бузок і стара яблуня, Зоряна знала кожен камінчик. Там вона робила свої перші кроки, гралася з подругами, вивчала уроки на ґанку, сушила пелюшки своїх дітей і проводжала в останню путь тата. Хата була не просто місцем — вона була її світом.
Після того, як не стало батька, мама, Галина Іванівна, оформила все на себе — так радили у сільраді.
— Щоб не морочитись потім, — пояснювала вона дітям. — Хай буде спокій.
Зоряна тоді не задумувалась. Вона й не сумнівалась, що «спокій» означає, що після мами все залишиться їй. Бо ж хто ж іще? Її рідний брат Станіслав давно жив у місті. Ще за життя батька йому купили квартиру, щоб не тинявся по гуртожитках. Потім він одружився, піднявся на роботі, збудував свій дім — гарний, великий, з гаражем і альтанкою.
А Зоряна залишилася з мамою. І не тому, що не мала куди піти — просто не могла залишити стареньку саму.
— Хай Стась живе, як хоче, — казала мама. — А ми з тобою якось будемо.
І вони «якось» жили: город, квіти, робота, діти. Вона все тягла сама — після розлучення з чоловіком, коли той поїхав за кордон і знайшов собі іншу. Мама допомагала, як могла, хоч уже й не мала тієї сили.
Коли мами не стало, Зоряна кілька тижнів ходила мов у тумані. У хаті стояв запах маминого крему для рук, на стільці лежала її хустка. Все нагадувало про неї. А потім прийшов лист з нотаріальної контори — «просимо з’явитися для ознайомлення із заповітом».
Зоряна йшла, стискаючи в долонях хусточку, ніби мамина рука тримала її за пальці. Але коли нотаріус промовив:
— Відповідно до заповіту громадянки Галини Іванівни, все майно переходить у власність її сина — Станіслава Сергійовича, — у неї потемніло в очах.
— Вибачте, — прошепотіла вона, — мабуть, якась помилка… Я все життя з нею жила!
— Тут чітко зазначено, — відповіла нотаріус, навіть не піднявши очей. — Власник — ваш брат.
Станіслав приїхав за тиждень. У дорогій куртці, на новій машині. Привіз якісь папери.
— Зорю, я не хочу сварок, — почав він. — Мама так вирішила, значить, мала на те причини. Але ти розумієш, що хата тепер моя.
— Твоя? — Зоряна не витримала. — А ти коли тут жив? Коли маму годував? Коли двері фарбував чи дах лагодив?
— Не треба емоцій. Я, до речі, теж допомагав — грошима, коли міг.
Він говорив спокійно, навіть трохи втомлено, як із клієнтом.
— Я не хочу тебе виганяти, але я планую продати хату. Мені треба гроші на бізнес.
— Ти жартуєш? Це ж наш дім! — вигукнула вона.
— Зорю, — холодно мовив він, — мій дім. Але я не звір — я тобі допоможу. Я віддам тобі частину від продажу. Може, купиш собі якусь однокімнатну.
Вона подивилась на нього, як на чужого.
— У мене двоє дітей, Станіславе. Де я маю жити?
— Не знаю. Але до кінця року тобі треба виїхати.
Тієї ночі Зоряна не спала. Діти, не розуміючи, що відбувається, питали:
— Мамо, ми що, переїжджаємо? Куди?
Вона не знала, що відповісти.
Вранці зайшла до сусідки тітки Ліди.
— От бачиш, — зітхнула та. — У нас у селі такого повно. Як хтось із дітей залишиться з батьками — то потім найгірше має. Інші живуть собі, а той один усе життя біля батьків, а потім його з дому виживають.
— Але ж мама… вона ж не могла… — Зоряна дивилась у підлогу.
— Може, брат попросив. Може, умовив. А може, вона думала, що він тебе не скривдить.
Минали дні, а виходу не було. Зоряна ходила на роботу, але ніби не жила. Усе навколо втратило сенс. Увечері діти плакали — не хотіли покидати двір, де виросли.
Та одного дня в село приїхав знайомий адвокат — колишній однокласник Зоряни, Андрій. Він почув історію від когось і сам прийшов.
— Я можу подивитись документи, — сказав. — Може, не все втрачено.
Він сидів у кухні, гортав папери й тихо бурмотів:
— Так… от тут… заповіт оформлений, але є нюанси. Бачиш, хата приватизована на маму, але ділянка — спільна з батьком. А оскільки батько помер раніше, і ти була прописана тут усе життя, то маєш право на частку спадщини.
У Зоряни з’явилася надія.
Коли Станіслав дізнався, що сестра пішла до суду, розлютився:
— Ти що, вирішила мені життя зіпсувати?!
— Ні, я просто хочу справедливості, — спокійно відповіла вона. — Не грошей твоїх, а дому, в якому виросла.
Він вилаявся, грюкнув дверима й поїхав.
Суд тривав довго. Станіслав найняв дорогого юриста, намагався довести, що сестра не має права ні на що. Але свідки — сусіди, колеги, навіть сільська голова — підтвердили, що Зоряна все життя жила з мамою, доглядала її, вкладала гроші, ремонтувала дах, добудовувала кухню.
Коли суддя зачитував рішення, у неї тремтіли руки.
— Визнати за громадянкою Зоряною Сергіївною право власності на ½ частину житлового будинку та земельної ділянки.
Вона заплакала. Не від радості — від полегшення.
Станіслав після того рішення кілька місяців не дзвонив. Потім, знехотя, приїхав.
— Ну що, рада? — кинув.
— Я не рада. Я просто хочу жити спокійно, — відповіла вона.
— Я не думав, що ти так зробиш.
— А я не думала, що ти мене виженеш з дому.
Зоряна ще не знає, як буде жити далі, але в глибині душі сподівається, що брат віддасть їй свою половину, адже це по праву її дім.
А от як він надумає продавати свою частину, то вже гірше буде, бо жити в одному будинку з чужими людьми не дуже приємно.
На жаль, бувають і такі історії між рідними людьми.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
