В установі, де працювали Ніна та Роман, час, здавалося, завмер у нескінченних стосах паперу та звуках принтерів. Ніні було сорок два. Вона навчилася носити свою самотність як елегантне, але трохи заважке пальто. Щоранку — кава в пластиковому стаканчику, перевірка звітів, короткий дзвінок сину-підлітку Артему («Ти поїв? Куртку застебни»), і довгий вечірній шлях додому, де чекала донька-студентка Оля зі своїми конспектами.
Роману було сорок сім. Його життя нагадувало добре налагоджений механізм, у якому, проте, бракувало якоїсь важливої деталі. Він відповідав за техніку, сервери та нескінченні дроти, що обплутали будівлю.
Вони знали одне одного років десять.
— Доброго ранку, Ніно Миколаївно, — казав він, проходячи повз її кабінет із сумкою для інструментів. — Доброго дня, Романе Сергійовичу, — відповідала вона, не піднімаючи очей від таблиць.
Це була ввічливість двох людей, які вже отримали свої шрами від життя. Ніна пережила важке розлучення п’ять років тому, яке залишило після себе гіркий присмак і тверде переконання: «Краще самій». Роман мав дорослого сина Макса та молодшу доньку Софійку, які жили з колишньою дружиною. Його розлучення було тихим, але виснажливим, як хронічна хвороба.
Обидва вони вірили: їхній час для великих почуттів минув. Тепер головне — щоб діти були здорові, щоб робота була стабільною, щоб тиск не стрибав.
Перша тріщина в їхній броні з’явилася в похмурий листопадовий вівторок. В усій будівлі раптово згасло світло. Комп’ютери вдихнули востаннє і замовкли, а в коридорах запала незвична, майже липка тиша.
Ніна сиділа у своєму кабінеті, дивлячись, як за вікном сіріє небо. Раптом у двері постукали. Це був Роман. У руках він тримав великий ліхтарик, промінь якого розрізав сутінки.
— Не злякалися? — запитав він тихо. Його голос у цій тиші звучав незвично глибоко. — Трохи дивно просто, — відповіла Ніна, підвівшись. — Роботи ще стільки… — Відпочиньте, Ніно. Там на щитку щось серйозне, швидко не полагодять. Хочете чаю? У мене в каптерці є термос.
Вона хотіла відмовитися. Звичка тримати дистанцію була сильнішою за бажання зігрітися. Але він дивився на неї так спокійно, без жодного підтексту, що вона несподівано для самої себе кивнула.
Вони сиділи в його невеличкій кімнаті серед кабелів та системних блоків. Роман розлив чай у керамічні горнятка. — Ви завжди така заклопотана, — зауважив він, усміхаючись кутиками губ. — Навіть коли світло вимикають, ви думаєте про дебет і кредит. — Таке життя, Романе. Якщо я перестану думати, все розвалиться. Діти, навчання, побут… — Я розумію, — він зітхнув. — Сам такий. Син ось машину хоче, доньці репетитори потрібні. Ми як ті атланти, тільки замість неба тримаємо на плечах купу дрібних рахунків.
Ніна вперше за довгий час засміялася. Це був теплий, щирий сміх. — Точно. Атланти в светрах і з окулярами.
Через тиждень після цього випадку Ніна забула обід. Вона сиділа за столом, втомлено притиснувши пальці до скронь, коли двері відчинилися. Роман зайшов, ніби у справах, але замість інструментів поклав на край її столу два великі, яскраві мандарини.
— Візьміть. Вітамін С корисний, коли такий завал, — сказав він і, не чекаючи відповіді, вийшов.
Ніна взяла мандарин. Він пахнув Новим роком, дитинством і чимось таким, чого вона вже давно не дозволяла собі відчувати — турботою. Серце зрадницьки стиснулося. «Нам не по двадцять, — суворо нагадала вона собі. — Не вигадуй дурниць».
Напередодні Нового року офіс нагадував вулик перед евакуацією. Усі кудись бігли, шелестіли паперовими пакетами з подарунками, пахли парфумами та шампанським. До шостої вечора будівля майже спорожніла.
Ніна залишилася. Оля поїхала до друзів за місто, Артем теж напросився до однокласника. Повертатися в порожню квартиру, де навіть ялинка була поставлена суто «для порядку», не хотілося. Вона вносила останні цифри в річний звіт, коли почула кроки.
Роман стояв у дверях у куртці, але з розстебнутим коміром. — Ви ще тут? — запитав він. — Як бачите. Не поспішаю. — Я теж, — він пройшов у кабінет і сів на стілець навпроти. — Макс із дівчиною святкує, Софійка з колишньою дружиною та її новим чоловіком… Там шумно, весело. Мені там немає місця.
Ніна відклала ручку. — Знаєте, Романе, я теж сьогодні відчула, що стала… факультативною. Діти виросли. У них своє життя. Це правильно, звісно, але якось різко стало тихо.
— Кави? — запитав він, кивнувши на автомат у коридорі. — Можна. Тільки справжньої, не з автомата. У мене в тумбочці є турка і плитка маленька.
За пів години вони сиділи біля вікна. На підвіконні диміли дві чашки. За склом повільно, великими пластівцями падав сніг, засипаючи припарковані автівки та втомлене місто.
— Ви боїтеся? — раптом запитав Роман. — Чого? — Ніна здригнулася. — Знову відкрити двері. Не ті, що в кабінет, а інші. Ніна мовчала довго. Вона дивилася на свої руки — руки жінки, яка звикла все робити сама. — Боюся, — зізналася вона пошепки. — Боюся розчарування. Боюся, що в моєму віці це виглядатиме смішно. Боюся, що знову доведеться підлаштовуватися, терпіти, а потім збирати себе по шматочках. А ви? — А я боюся, що цей поїзд уже пішов, — відповів Роман. — Що я звик до своєї самотності, як до старого зручного крісла. Але сьогодні… сьогодні я зрозумів, що в цьому кріслі дуже холодно.
Коли на годиннику наблизилася північ, вони не відкривали шампанське. Вони просто сиділи в напівтемряві, освітленій лише вуличними ліхтарями.
— З Новим роком, Ніно, — сказав Роман, торкнувшись своєю чашкою її чашки. — З Новим роком, Романе.
Він на мить затримав її руку у своїй. Його долоня була великою, теплою і трохи шорсткою. Ніна не відсторонилася. У цей момент, серед тиші порожнього офісу, їй вперше за багато років стало не страшно.
Після свята все почалося не так, як у кіно. Не було оберемків троянд чи нічних зізнань під вікном. Були несміливі запрошення на прогулянку в парк. Були довгі розмови по телефону, коли діти вже спали.
— А якщо діти будуть проти? — питала Ніна, коли вони одного разу гуляли засніженим сквером. — Ми не робимо нічого поганого, Ніно. Ми просто хочемо бути трохи менш самотніми, — заспокоював її Роман.
Але реальність була складнішою. Коли Роман вперше прийшов до Ніни додому з тортом, Артем, її син, зустрів його колючим поглядом. Підліток довго мовчав, демонстративно надівши навушники. Оля була м’якшою, але в її очах читалася тривога за матір.
У Романа теж було не все гладко. Софійка, його молодша, раптом почала вередувати, вимагаючи більше уваги, ніби відчула, що батько тепер належить не тільки їй.
Одного разу, після чергової дрібної сварки з Артемом через те, що Роман полагодив поличку у ванній («Я й сам міг!» — буркнув хлопець), Ніна зателефонувала Роману в сльозах. — Може, це була помилка? Може, нам справді вже пізно щось міняти? У кожного свій багаж, Романе. Ми як два переповнені чемодани, які намагаються запхати в одну камеру схову.
Роман приїхав через двадцять хвилин. Він не зайшов у квартиру, а попросив її вийти в під’їзд. — Послухай мене, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Нам не по двадцять. І це наша перевага. Ми знаємо ціну помилкам. Ми знаємо, що ідеально не буває. Так, буде складно. Буде ревнощі дітей, будуть побутові звички, які біситимуть. Але я більше не хочу повертатися в ту тишу, яка була в мене до тебе.
Він обійняв її, і Ніна відчула, як напруга покидає її тіло. — А якщо знову буде боляче? — запитала вона в його пальто. — А якщо буде добре? — відповів він. — Давай спробуємо дізнатися відповідь на це запитання разом.
Минув рік.
На кухні в новій, більшій квартирі, яку вони вирішили винайняти разом, було галасно. Пахло запеченою качкою, мандаринами та хвойною смолою.
— Артеме, допоможи Роману Сергійовичу з розкладним столом! — гукнула Ніна, нарізаючи салат. — Уже йду, ма, — відгукнувся син. Він уже не носив навушники постійно і навіть іноді радився з Романом щодо деталей до свого велосипеда.
Оля розставляла тарілки, а Софійка, донька Романа, яка приїхала в гості на свята, допомагала їй, весело щебечучи про школу. Макс, старший син Романа, сидів у кріслі з гітарою, підбираючи якусь мелодію.
Це не була ідеальна картинка з реклами. На підвіконні лежали рахунки, які ще треба було оплатити. У кутку стояв чийсь незібраний рюкзак. Ніна знала, що завтра вони можуть посперечатися через те, хто винесе сміття або куди поїхати у відпустку.
Але коли Роман підійшов до неї ззаду, обережно обійняв за талію і прошепотів на вухо: «Ти встигла перевдягнутися? Скоро дванадцята», — вона відчула неймовірний спокій.
Вони вийшли на балкон, коли місто вибухнуло першими салютами. — Дивись, — сказав Роман, вказуючи на небо. — Гарно. — Гарно, — погодилася Ніна. — Але знаєш… кава в тому порожньому офісі була кращою. — Бо тоді ми вперше почули одне одного, — усміхнувся він.
Вони стояли поруч — двоє людей, яким «за сорок». Люди, які вже не шукали повітряних замків, бо навчилися будувати міцні фундаменти на землі. Їхня любов була не вогнем, що спалює все на своєму шляху, а теплим вогнищем у каміні, біля якого можна зігрітися в найлютіший мороз.
Вони пройшли через втому, страх і сумніви, щоб зрозуміти одну просту істину: для щастя ніколи не буває пізно. Потрібно просто мати сміливість зробити цей перший, обережний крок назустріч — навіть якщо ноги трохи тремтять від холоду минулих років.
І цього було цілком достатньо.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
