Після сварки з чоловіком, я повернулася до своїх батьків. Пробула я у них пару днів. Вранці я швидко зібрала речі і поїхала додому. Але привезла з собою таємницю, про яку не можу розповісти чоловікові навіть через багато років
Хочу розповісти про свій дуже поганий вчинок, який я зробила 20 років тому і за який я картаю себе до сьогоднішнього дня. Наслідком цього вчинку є мій син, якого я дуже люблю і яким пишаюсь. Перед своїм чоловіком, якого я дуже кохаю, мені взагалі нема прощення. Майже 20 років спільного життя чоловік думає, що виховав гарного і порядного сина. Ще до заміжжя я знала, що дитина від іншого. Але сильно любила цього чоловіка. І це було взаємно. Я вирішила промовчати і сказати, що скоро він стане батьком. Але після хвороби чоловіка, задумалася, може варто розповісти правду? Або залишити все як є? За матеріалами
До заміжжя ми з нинішнім чоловіком часто могли сваритися через дрібниці. Молодість, запальність, почуття максималізму та інше призводило до того, що я часто ображалася і їхала в рідне село до батьків. І ось в одну з таких сварок я припустилася найбільшої помилки в житті. Увечері з подругою пішла розважатися в нічний клуб на зло хлопцю. Познайомилася з іншим. Ми розговорилися і провели разом вечір. Вранці я швидко зібрала речі і поїхала. Я сильно переживала, адже зрадила майбутньому чоловікові. Але зізнатися не вистачило сил.
А потім я дізналася, що чекаю дитину. Чия це дитина? – подумала я. За моїми підрахунками батьком міг бути як мій хлопець, так і той незнайомець. І тоді я усвідомила, що дитина від незнайомого хлопця. Ось так посварилися! Я проклинала все і всіх. Не могла повірити, що це сталося зі мною. Я розповіла, що чекаю дитину коханому і він зрадів. Ми ще не були одружені, але справа до цього йшла. А новина, що ми скоро станемо батьками, прискорила процес.
Весілля зіграли в вузькому сімейному колі. А вже через пів року на світ з’явився синок. Я не знала, що нас чекає попереду, але коли побачила щасливий погляд молодого батька, вирішила, що не стану розповідати про зраду.
20 років пролетіли швидко. Я раділа, що помилка молодості подарувала мені сина. І що я зберегла все в таємниці від чоловіка. З нього вийшов кращий в світі батько і чоловік. Якби я не втрималася і зізналася, то цього могло б не бути.
Наш хлопчик виріс порядною людиною, закінчив школу і вступив до інституту. У нього навіть з’явилася симпатична дівчина. Вони зустрічаються вже більше року. А ми не можемо натішитися його успіхами. Життя не було легким і безтурботним: чоловік цілодобово на роботі, а вдома намагався по максимуму проводити час з дитиною. Все було добре, але до 40 років він почав скаржитися на здоров’я. Ми грішили на стрес і завантаженість на роботі.
Я не можу передати словами, що я пережила в той момент. Перед очима прослизнуло все життя. Я відчувала себе винуватою перед коханим: йому довелося, того не знаючи, ростити абсолютно чужу дитину. Чому я не зізналася відразу? Поки чоловік хворів, я сиділа біля його ліжка і молила Бога, щоб він одужав. Я собі пообіцяла, що як тільки це станеться – розповім правду. Адже він може так нічого і не дізнатись. З мого боку це було б не справедливо по відношенню до нього. Через деякий час чоловік одужав і я вже була готова у всьому зізнатися, але тут увійшов лікар і перебив мене.
Я вийшла в коридор і довго приходила в себе. У палаті мені здавалося, що я зобов’язана зізнатися. Я мріяла якнайшвидше позбутися вантажу і розповісти все чоловікові. Але я не подумала – чи потрібна йому ця сама правда?
Незабаром чоловіка виписали додому і ми з сином оточили його турботою і любов’ю. Але в глибині душі я картала себе за зраду. І переді мною вкотре став вибір: розповісти про зраду або замовкнути назавжди? Кому вона взагалі потрібна – ця правда? Ми стільки років прожили разом без неї і абсолютно щасливі.
А він немов відчуває недобре. Постійно питає, чому я така сумна. Доводиться щось придумувати, поки не прийму остаточне рішення. Я люблю свою сім’ю і найбільше боюся їх втратити. Тільки ось совість не дає спати ночами. Минулого назад не повернеш і ніколи мені не буде прощення, але я ні про що не шкодую. Адже у мене є мій хлопчик – моя радість і гордість.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
